Читать онлайн книгу "Місце для дракона"

Мiсце для дракона
Юрiй Павлович Винничук


«Мiсце для дракона» – напрочуд дивна iсторiя, в якiй усе навпаки: дракон на iм’я Грицько – це не лютий i кровожерливий хижак, що поiдае молодиць, а добрий травоiдний мрiйник та романтик, натомiсть лицарi на чолi з володарем королiвства – пiдступнi та трусливi. Дракон милуеться метеликами, пише вiршi та читае Бiблiю. Бiля його печери замiсть людських останкiв – доглянутi клумбочки мальв, а свое полум’яне дихання вiн спрямовуе тiльки вгору – щоб не нищити природу. Вiн не iсть м’яса i не хоче нiкого вбивати. Але традицiй нiхто не скасовував, i цi традицii зобов’язують будь-що знищити дракона. Добро i зло мiняються масками – люди стали драконами, а Грицько-дракон бiльше людина, нiж самi люди. Отож, чи зможе зрозумiти вiн закони людського свiту, а головне – виправдати iх? Чи знайдеться мiсце драконовi-метелику серед придворних iнтриг, королiвських змов, лицарських поединкiв i боротьби за принцесу та Люботинське королiвство?… Окрiм повiстi «Мiсце для дракона» до книжки увiйшли фантастичнi та моторошнi «Дивнi оповiдi» та «Львiвськi легенди», а також антиутопiчна повiсть «Ласкаво просимо в Щуроград».





Юрiй Винничук

Мiсце для дракона





Дивнi оповiдi





Спалах



1

– Так, нам подобаеться цей будинок.

– Вам подобаеться? Я дуже рада. Ви погляньте, якi краевиди! Ця дорога веде в Криву долину, а за долиною вiдразу лiс. Там повно ягiд i грибiв. Ми з чоловiком, небiжчиком, бувало… бо менi, бачите, самiй тут жити сумно. Дiм надто просторий. А син каже: продайте i йдiть до нас. Це син цiну дiзнавався. Я думаю, не так вже й дорого, правда? В мiстi вдвiчi дорожче. Вам тут житиметься спокiйно. Люди дуже гарнi. До мiста близько. Скоро це буде мiська зона, мають пустити тролейбус. Але, бачу, у вас свое авто… Довкола однi хутори… Тихо, спокiйно…

– А цi рушницi… Ваш чоловiк полював?

– А-а, це… так-так, часом… iздив на качки…

– Хiба у тому лiсi нема нiчого?

– У лiсi… та е, чому… але…

– Хоча б зайцi.

– Зайцi?! Що ви? Нiколи в життi! Хто вам сказав про зайцiв? Нiяких зайцiв тут нема. Це все плiтки. Можете бути спокiйнi. Якi зайцi? Звiдки?

– Чому ви так розхвилювались? Я просто так спитав.

– Я не розхвилювалась. Вам здалося. Але зайцiв тут нема. Вiн iздив на качки… Ой, може, ви чаю вип’ете?

– Нi, дякуемо. Нам пора.

– То що ви надумали?

– Ми згоднi.


2

На горбах, мов чорнi дерева, стояли хуторяни й дивилися, як ми спроваджуемося на нове помешкання. Над ними пропливали сiрi опухлi хмари, а попiд хмарами розквiтали чорнi троянди вороння. Їхнiй похмурий вигляд не вiщував нiчого доброго, дивилися мовчки, не рухаючись. Згодом один з них спустився-таки з горба i запропонував допомогу. Це був старий, але жилавий чоловiк. Називався Костьо.

Пiзно ввечерi, коли ми скiнчили трагати наше майно, а жiнка з малим подалися спати, Костьо залишився в мене на чай.

– То ви в мiстi жили? – спитав, мостячись у кутку помiж двома витрiшкуватими креденсами. І, не чекаючи вiдповiдi, додав: – Ну, та й тут не село. Ото лиш дороги нема. Хiба то дорога? Галамадзя одна. Без чобiт i не пройдеш, коли сльота. А так не зле… Природа, iдять його печiнку.

– Чого то ви клянете?

– А ви нiби не знаете, – i вiн примружив очi.

– А що я мав знати?

– Та про Криву долину. Бодай ii навiки скривило. О-о-ой, то кара небесна… Нема на них нi ради, нi закону.

– Ви про кого?

– Та не про кого ж, як про зайцiв.

– Про зайцiв?

– Еге.

– Валiхновська казала, що тут жодних зайцiв нема.

– Е-е, то хитра баба. Казала, щоб продати. Не знаете, як то е?

– Не розумiю. Хiба зле, коли е зайцi?

– Сплюньте… Не-не, ви таки сплюньте. Це не е жарти… Зайцiв тут гать гати. Як горобцiв. По городах та садках мов шаленi гасають. Об’iдять усе, що б ти не посадив. А по них стрiляй не стрiляй – все одно не попадеш. Такi верткi, що страх Божий… А, зрештою, нiхто й не стрiляе… Ви не повiрите… хто не стрiляв – жодному воно з рук не зiйшло. Як не тепер, то в четвер, а таки сягала його заяча пiмста… Пам’ятаю, за вiйни жив у мене на хатi нiмецький офiцер. От вiн зiбрався полювати на зайцiв… А вже до тii пори пару нiмакiв згибло на полюваннi. Йому й кажуть – щось iз тими зайцями не в порядку. А вiн: «Галiцiен хазе?» Пiшов. І що ви гадаете? Десь вiн перечепився за гiлляку, а карабiн i бебехнув.

– А при чiм тут зайцi?

– Ну, бачите, нiби й нi при чiм, але щось таки е… Та ви до Каленика пiдiть, вiн краще знае. Я тут перед самою вiйною побудувався, а вiн на хуторi народився. Пам’ятае ще, як пани сюди наiжджали на лови. Їздили головно на кабанiв, але часом i не вiд того, щоб де зайця стрiлити. І що ви гадаете? Той себе застрелив, а той – товариша, а тамтой – у рiвчак беркицьнув. Таке… Вони ж, я вам скажу, хитрi – ночами на городи нападають. Навiть пси iх бояться.

Еге… Колись-то серед ночi чую – пес вие та й вие, вие та й вие. Ну, я накинув кожуха, вийшов… А зайцi капусту так i метляють, аж трiск iде. Пес забився пiд дошки на подвiр’i i скавулить. Я до нього: «Бровку! Гуджа!» А вiн анi руш. Тiльки труситься i скавулить.

– А ви самi не могли iх вiдiгнати?

– Е-ей, чи я дурний? Оно старий Мацiй якось iз вилами вискочив. Та й що, гадаете? Один заець як йому в ноги скочив, то вiн такого кардебалета полетiв, що й ногу зламав.

– Чортзна-що.

– Ая, правду кажете. Тiльки чорт i знае, що воно таке. Можете собi уявити – хорта задерли.

– Та то вже ви…

– А присяй-бо, що задерли! Кого хочете, спитайте. Був хорт у Вiхтюка. Добрий хорт. Одного разу пропав. Ну, Вiхтюк iде шукати. Знайшов при долинi роздертого. І то, видно, неабияка бiйка була, бо все довкруж так потаргано, нiби там хлопи чубилися. І шерстi клубки – собача й заяча… А ви кажете.

«Ну от, – думав я, – не треба тобi далеко за фольклором iздити – пiд хатою, як лобода, проростае».

– Це ще не все, – не вгавае Костьо. – Якби ж то все! Але тii зайцi мають на нас якийсь уплив. Часом, бувало, щось таке в душу закрадаеться… ну, не знаю, як i сказати… буцiм ти заець… Розумiете?

– Нi, – покрутив я головою.

– Ну, от iдете ви полем, а над вами ворона «кар-р!», а ви й зiщулюетесь. Або пес загавкае, а вам начеб хто теркою по спинi пройшовся. А то дивишся в дзеркало – викапаний заець. Я вже й голюся коли як, щоб рiдше у дзеркало зазирати… Чи на жiнку глянеш – заяча губа. Скiльки жив – не бачив. А тут раптом побачив… Незрозумiле щось коiться… Смiешся, було, – а смiх той, ну чисто як заячий писк. Ех-ех… Чи iв я коли в життi сиру моркву або капусту? Де там. А то з якогось часу почав наминати… Якось до сусiда заходжу – а вiн руку за спину. А сам – хрум-хрум… рука за спиною… потiм тихенько впустив. Та воно з-пiд лави викотилося. Дивлюсь – качан капустяний. Оце, думаю, не один я такий дурний.

– Виходить, Валiхновська нас пiдманула?

– Виходить, що так… Не вiд добра, звiсно. Чоловiк ii теж через тих зайцiв… Завал серця дiстав, коли за ними з рушницею погнався… Ей, та що я вам одне погане розказую! Я оно з колючого дроту поробив загороду, а довкiл саджанцiв кринички змайстрував та й маю спокiй. Жити можна… Чого нi? Тiльки деколи хочеться забитися в куточок, припасти до землi i вдавати, що тебе нема. Чого так?


3

Минув рiк.

– Куди ти зiбрався?

– Пiду трохи пострiляю.

– Не ходи, – в ii голосi вiдчутна незрозумiла менi тривога, дивиться на мене майже благально, хочу струсити iз себе цей пронизуючий погляд i не можу. – Ти чуеш мене? – наче десь iз далекоi далини долинае ii голос. – Не хочу, щоб ти йшов. Пограйся краще з Андрiйком.

Андрiйко вовтузився на пiдлозi, намагаючись справити поламаного механiчного зайця з барабаном.

– Я скоро повернусь… Я принесу йому зайчика.

– Хочу зайчика! – кричить малий. – Цей поламався. Принеси менi другого.

Виходжу з дому, а в очах мiцно стуленi вуста дружини, вони тремтять, наче листочки на вiтрi. Наш будинок височить над широким узвозом, порослим з обох бокiв шипшиною i терном, узвiз котиться до Кривоi долини i там губиться. Ноги слизькають по вимоклiй розлiзлiй землi.

За воротами озирнувся, побачив у вiкнi ii обличчя. Вiдгорнувши фiранку, стежить за мною, i я мовби чую: «Не йди!» Похмурий полудень приймае мене в сiру свою прохолоду, волога насторожена тиша вiйнула з долини. Я скинув з плеча рушницю i сповiльнив крок, щоб не сполохати передчасно зайцiв.


4

Коли Архип Каленик дiзнався, що я купив рушницю, щоб полювати на зайцiв, то скрушно похитав головою.

– І хочеться ото вам клопоту? За моеi пам’ятi нiхто не вполював тут хоч би й облiзлого якого.

– Доки не помацаю – не повiрю.

– Але ж це безглуздо. Є набагато лiпшi способи убити час. До того ж абсолютно безпечнi.

– І хочеться вам вiрити у цi нiсенiтницi? Менi особисто давно вже кортить провчити цих зайцiв. А зараз, коли я купив рушницю, особливо.

– Невже вони вам аж так допекли?

– Бiльше допекли всi цi байки, що точаться довкола них.

– А коли я вам скажу, що то не зайцi?

– Не зайцi? Як не зайцi?

– А так… Не зайцi вони. Може, чортенята якi, хiба я знаю? Тiльки, бувае, часом вночi свiтиться щось в долинi. Сам бачив те свiтiння. Воно було у виглядi пiвкулi завбiльшки з добрий курiнь. Я став як вкопаний, очам не вiрив. Думаю, пiдiйду ближче та придивлюся. Йду, йду, а воно – ну як от вiд хати до хвiртки… а дiйти не годен. І не вiддаляеться нiби, й на мiсцi стоiть, а все ж не дiйдеш до нього. Плюнув я та й подався своею дорогою. А коли на горби вийшов та озирнувся – пропало те свiтло.

– Що ж воно могло бути?

– Може, то дрiбнолюдки або чеберяйчики скарби своi проти мiсяця сушать, – Каленик хитро всмiхнувся.


5

Я сiв на камiнець, закурив i став чекати. Всенька долина була всiяна малими й великими камiнцями, де-не-де височiли й здоровеннi упiвзросту, а то й у зрiст людський брили. Вони замшiли, взялися повiйкою, з трiщин стирчали рiденькi борiдки трави. Мiсцина, як для зайцiв, не дуже пiдходяща. Правда, висока папороть утворювала наче дах над землею, i якщо заець сидить непорушно, його годi запримiтити, хiба, йдучи, просто сполохати. Я пiдважив ногою величенький камiнець, i вiн покотився вниз, пригинаючи обабiч себе стебла папоротi. Я штовхнув ще одного, другого, третього, вони котилися, пiдскакуючи, глухо вдаряючись один об одного, i завмирали десь у глибинi долини в кущах шипшини й глоду. Тодi пiдважив ломакою цiлу брилу, круглу й лобату, вона покотилася з гуркотом, збиваючи меншi камiнцi, i вже iх цiла компанiя мчала вниз, аж папороть зашипiла розлючено.

І тодi я побачив його. Вiн вискочив з трави, пiрнув, знову вискочив i так стрибками помчав перед очима. Я прицiлився й вистрiлив. Але схибив. Заець утiк. Тут же з’явився iнший i, так само високо пiдстрибуючи, помчав у напрямку до густих кущiв. Я вистрiлив удруге. На цей раз заець бiльше не вистрибнув. Я з радiсним вигуком побiг до того мiсця, де помiтив його востанне. Менi не довелося довго шукати. Розхиливши папороть, побачив краплi кровi на камiннi. Але самого зайця не було. Трохи далi – знову кров. Я почав спускатися на дно долини, дивуючись iз живучостi цього зайця, адже вiн мусив стратити досить багато кровi, якщо так щедро позначив менi дорогу.

Висока колюча стiна розквiтлого терну перепинила шлях, там у гущинi губилися, мабуть, останнi слiди. І коли я рушницею розгорнув каракувате галуззя, то аж скрикнув од несподiванки – заець сидiв у кущах i дивився на мене, дивився з такою люттю в очах, наче то був не заець, а роздратований пес. На мить я завмер у нерiшучостi, та заець не тiкав, i я став гарячково обдумувати ситуацiю. В тi кущi не пролiзу й рукою теж його не досягну. Куля, очевидно, влучила у задню ногу, вона вся червона, а довкола цiла калюжа. Це неймовiрно – у зайця не бувае стiльки кровi. Я згадав, що слiди, якi вiн лишав по собi, були теж надто насиченi, кров виднiлася i на стеблах папоротi, а тут – i на гiлках та листi.

Мене пройняв незрозумiлий страх, може, через цей лютий погляд, який розпинав i четвертував, погляд, якого я не здатний був витримати, i одвiв очi. Намагаючись не робити рiзких рухiв i не шумiти, дав гiлкам зiйтися докупи, а тодi хутенько наладував рушницю. І знову, розхиливши галуззя, я зустрiвся iз цими ненавидячими очима. Видно було, як шалено б’еться його маленьке серце – груди пульсували в нервовому ритмi, а калюжа кровi усе збiльшувалася. Мабуть, вiн вiдчувае бiль, подумав я. Чому ж вiн тодi сидить так непорушно? Спробував уявити себе з пораненою ногою, власне, не уявити, а пригадати, як в армii випорснула менi рейка з рук i впала на ступню – я качався по гравiю, очманiлий вiд болю, виючи так, що чути мене, либонь, було до наступноi станцii, потiм виявилося, що нiчого страшного не сталося, лише невеличка трiщинка.

Навiв на нього рушницю i помiтив, як спалахнули подив i розпач у його очах, наче сподiвався вiн чогось iншого, того, що мав я вичитати з його погляду i зрозумiти – щось там було ще, крiм лютi, щось там було таке, на що я не звернув уваги, а тепер болiсно хотiв пригадати, наче вiд цього залежала моя власна доля i подальше життя, але пам’ять моя не повертала нiчого поза тим його гнiвом. Палець отерп на цингелi, рясний пiт вкрив чоло, на душi стало гидко й моторошно.

Вiн не тiкав, уперто вдивлявся в мене i, здавалось, читав мене, мов буквар, читав мене – вбогого i порожнього, бо саме таким я i був на ту хвилю. Невже вiн не мав сили хоча б вiдповзти трохи далi, хоча б зрушити з мiсця? Може, розумiв, що тiльки-но вiн це зробить, як одразу ж вистрiлю. Це знав i я, чекаючи, коли ворухнеться, та заець стримiв закам’янiло на мiсцi, й вуха його стирчали, а в очах з’являлися кривавi прожилки, наче спалахували вогнi далекого мiста, гасли i знову спалахували, бо то була, певно, едина мова, якою ще мiг зi мною порозумiтися, – мова кровi. Тiльки менi вже не зрозумiла.

Я вiдчував, що цей погляд скоро розколе мене, мов горiх, i вилущить, я вже чув, як стае важко дихати, нiби щойно пробiг не знати яку велику вiдстань, ще трохи – i серце мое буде битися в одному ритмi з його малесеньким наляканим серцем. Розумiв усе безглуздя цих мiркувань, але не мiг себе пересилити, щось бiльше, нiж страх, заповзало в моi груди… І тодi я гаркнув на нього. Хотiв гукнути щось таке – «а тю!» чи що, – а вирвалося хрипке гарчання, чи вiд набiглоi повен рот слини, чи вiд того уявного бiгу, пiсля якого почував себе вимученим i з гiркою печiею у горлi.

Крик, однак, його не зворушив. Це вже було понад моi сили, я не мiг покинути здобич у цих кущах i, пiдiбгавши хвоста, наче побитий собака, поплентатися домiв. Мусив пiти звiдси переможцем, адже це я цар природи, а не вiн! Як же вiн смiе мене упослiджувати цiею жахливою своею стiйкiстю, скидати мене iз моеi вершини, займати мiсце, яке судилося менi од вiкiв? Тепер уже не лють, а кров далеких пращурiв замайорiла i залопотiла прапорами, i тодi з таким запалом, наче знищую все зло i всю несправедливiсть свiту, з запалом людини, на яку, власне, й покладено було оцю благородну мiсiю, вiрячи, що за спиною моею усе людство, – натиснув на цингель.

Очi зайця спалахнули, але не помiтив я в них уже подиву, удар вiдкинув його i повалив на бiк, розiрвавши пульсуючi груди.

Палицею пiдсунув його ближче, взяв за вуха i витяг з кущiв. Мене здивувала його вага, був набагато, мабуть, удвiчi важчий вiд зайця такоi ж величини. Це якась особлива порода, подумав, кидаючи здобич у торбу, й рушив нагору. Починало сiрiти, мряка поволi сповзала в долину, i радiсно приймала ii папороть.

Почував себе легко й пiднесено, наче щойно скинув з плечей неймовiрний тягар. Але тут почув у травi писк, миттю нахилився i побачив мале зайченя, воно зiщулилось i припало до землi. Менi щастить, усмiхнувся я, малий буде дуже втiшений. Схопив зайченя за шкурку i, посадивши до кашкета, понiс додому.

Вже зовсiм смеркло, коли я вибрався з долини. Настрiй такий, наче пiсля щойно виграноi битви. Йшов узвозом i насвистував. Зайченя, скулившись, тихенько сидiло в кашкетi притуленому до грудей.

І тут я почув, що хтось iде за мною, розрiзнив навiть скрадливi кроки. Рвучко озирнувся – якась тiнь чи то справдi майнула на дорозi, чи тiльки здалось… Я спинився, сторожко вдивляючись у темряву, знову пройняв мене незрозумiлий страх, i вуха заворушилися, мов у зайця.

Рушив майже пiдбiгцем, зашпортуючись на камiнцях i вибоiнах, а що дорога вела вгору, то хутко засапався i таки мусив сповiльнити ходу. Позаду серед шурхоту кущiв, хворобливого порипування грабiв виразно вчувалися кроки, ось невiдомий наступив на галузку, i вона сухо хруснула. Я знову спинився, майже фiзично вiдчуваючи, як витягуються вуха, пильно дослухаючись темряви. Але нiчого бiльше не почув i не побачив нiчого пiдозрiлого.

Треба йти, ну iх до бiса, цi галюцинацii… Що вище пiдiймався, а горби вздовж шляху нижчали й нижчали, то все збiльшувалася сила вiтру, вiн скуйовдив менi волосся, i воно тепер стирчало в рiзнi боки, вiд чого тiнь моеi голови скидалася на буряк з гичкою. Худорлявi граби зникли, а натомiсть вистрiлили в небо високi ясени, наповнюючи простiр таким гучним шумом, що я ледве-ледве мiг виловити чалапання нiг за спиною. Хтось уперто за мною стежив, намагаючись при цьому залишитися непомiченим. Я пробував себе заспокоiти. Чого боятися? У мене е рушниця. Тут пригадав, що вона незаряджена. Наладував ii на ходу. Знову озирнувся. Незнайомець, видно, йшов уздовж паркана, де було найтемнiше. Тодi я теж ступив убiк i побрiв уздовж паркана. Цiкаво, що своiх крокiв я сливе не чув, зате тi, позаду, все ж проривалися навiть крiзь завивання вiтру i шум ясенiв. Високо у хмарах гойдалося слiпе пiвоко мiсяця, холодом i пусткою вiяло вiд неба, де, здавалось, у цей час гуляють страшнi вiтри, а вихоровi танцi засмоктують, наче у вир, наляканi зорi.

Вже недалеко, ось видно освiтленi вiкна мого дому. І я бадьоро наддав ходи. Раптом скрикнув – щось ухопилося за лiву штанку. Воно випорснуло з-помiж штахет – перше враження було, наче це вчепилися в мене мацаки восьминога. Вiд несподiванки ледь не зомлiв, рвонув ногу – по штанинi проiхалося щось колюче, цiпке i тонке, скоро i друга нога була оплетена цими… не знаю, як i назвати, бо тiеi митi в моiй головi кружляло тiльки несамовите хоро спрутiв i каракатиць. На щастя, коли я виривався, то послизнувся i впав, а рука моя потрапила в сплетiння тих колючих мацакiв, i тiльки тодi зрозумiв, що це звичайна ожина. Зiрвався на ноги, голосно вилаявся i вийшов на дорогу.

Цiкаво, що весь цей час, поки я борсався пiд парканом, крокiв невiдомого чути не було. Отже, вiн терпляче чекав. Я пiшов повiльнiше, наставивши вухо i намагаючись зрозумiти, де саме перебувае переслiдувач. Адже вiн теж повинен заплутатися в ожинi. Однак я пройшов уже чималий шмат шляху, а його кроки нi на мить не змовкали. Чого йому треба?

– Чого тобi треба?! – закричав я, перекрикуючи вiтер i шум дерев, крик полетiв i розчинився у темрявi без вiдповiдi.

Тодi я кинувся бiгти, ноги грузнули в болото, слизькали, менi нелегко було втримати рiвновагу, але рятiвне свiтло рiдного дому наближалося швидко, i ось я вже в магiчному колi лiхтаря. Все наше подвiр’я яскраво освiтлене. Я входжу з виглядом переможця i гукаю:

– Хри-и-иська!

А вiтер iз ясенами: «Хри-и-ишьшька!»

На порозi з’являеться жiнка з малим.

– Дивiться, що я принiс!

Вручив iм здобич i тiльки тодi повернувся обличчям туди, звiдки прийшов, але переслiдувач так i не вiдважився ступити на територiю свiтла. Вiн залишився там, у темрявi, здаеться, я навiть розрiзняв його постать – вiн стояв за парканом i, мабуть, дивився на нас.

– Христю, глянь туди – там нiкого нема?

– Де?

– Ну там, куди я рукою показую.

– Н-нi… А хто там мае бути? Я нiкого не бачу.

– Та так… Певно, привидiлось. Пiшли до хати.


6

Малий був дуже втiшений зайчиком. Ми посадили його у велике картонне пуделко, куди насипали тирси. Було вже пiзно займатися впольованою здобиччю, i я занiс ii в льох, а другого дня в недiлю винiс i показав Христi. Тримав зайця за вуха, крутив ним на всi боки, чекаючи вигукiв захоплення. На мое здивування, дружина мовчала. Мовчала i дивилася не на зайця, а на мене, дивилася так само, як тодi, коли я тiльки вирушав на лови.

– Що ти так дивишся? – не витримав я.

– Ти… ти…

– Що таке?

– Це ж за-зайчиха, а не за-заець… – майже прошепотiла вона. І було безкровним ii обличчя.

Я зиркнув – справдi зайчиха. Але яке це мае значення? Зайцiв розвелося в долинi стiльки, що iх пора вже тотально винищувати. Як щурiв.

– Ну й що? Подумаеш – зайчиха, – стенув я плечима.

– А це… ii дитина?

– Ну, ти вже занадто! – вибухнув я. – Це зайченя я пiдiбрав, коли виходив з долини, воно не мае жодного стосунку до цiеi… ну, словом, це, мабуть, i не родичi.

– Ти впевнений?

– Я ще раз повторюю – знайшов його в iншому мiсцi. Крiм того, навiть якби це було ii зайченя, що це мiняе?

– Ти збираешся ii iсти? – В голосi дружини було таке здивування, наче я намiрився засмажити стару ропуху.

– А чом би й нi?… Шкурка, шкода, зiпсована. Зате печеня буде – пальчики оближеш.

– Ти звар’ював! Я не збираюся ii iсти! – Тепер дивилася на мене навiть з огидою.

– Може, я сам повинен ще й м’ясо пекти?

– Не хочу мати з тим нiчого спiльного! І, будь ласка, займайся своею кулiнарiею не на моiх очах.

– Здаеться, не я звар’ював, а ти. В тебе що – материнський iнстинкт поширився i на менших наших братiв? А коли твiй батько свиню заколов, а по нiй лишилося вiсiм поросят? Згадай – вiсiм маленьких сирiт, якi тiльки-но перестали смоктати молоко. І ти iла iхню кохану матусю! Навiть помагала робити ковбаси, сальцесони, кишки, шинки i ще чорт знае що! Чому ж тодi не заговорив iнстинкт? А як бути з яйцями, якими ти щоранку ласуеш? Ти ж iх крадеш iз гнiзда люблячоi матерi! Ти з’iдаеш немовлят, якi ще й не вилупилися!

Я кричав i кричав, та справжнiм об’ектом роздратування була сама зайчиха, яка так мене принизила там, у долинi, а тепер стала причиною сварки.

– Замовкни!

– Не замовкну! Ти й поросят засмажила! Двох рожевеньких тендiтних малюкiв! Ти хрумала iхнi вушка! Я це добре пам’ятаю!

– Ти… ти садист! – зойкнула Христя i, затуливши обличчя долонями, вибiгла з кiмнати.

Я зi злiстю гепнув зайчихою об пiдлогу, менi хотiлося ii розчавити, щоб i мiсця мокрого по нiй не зосталося.

– Тату, а що таке садист?

Тьху, ще цього бракувало.

– Це поганий дядько, – буркнув я, аби вiдчепитися.

– Тату, а ти що – поганий дядько?

– Нi, Андрiйку, я дуже добрий дядько… Тобто який я тобi дядько? Я тато! Дуже добрий тато! Бачиш, принiс тобi зайчика.

Я й не помiтив, що знову пiдвищив голос, i личко малого скривилось, а губи засiпалися – ось-ось заплаче.

– Андрiйку, тато ж добрий, правда? Не сердься на тата. Ми з мамою трошки посварилися, та зараз помиримось. А потiм татко спече зайчи… зайця, i ми з тобою його згамцяем.

– А чо мама сказала, що не буде гамцяти ii?

– Їi? Кого ii?

– А зайчиху.

Господи…

– Мама пожартувала. Зараз тато пiде маму перепросить.


7

Христя сидiла на канапi, пiдперши руками пiдборiддя.

– Христю… ну, Христю… ну що ти, iй-богу… Хочеш, я ii викину? Хочеш? Я закопаю ii на городi. Можу й хрест витесати, й труну.

– Не блазнюй.

– Ну, ти взагалi… Звiдки я мiг знати – зайчиха це чи заець?… І, як на те пiшло, я не можу зрозумiти, чого ти аж так розпачаеш?

– Бо це добром не закiнчиться.

– Що саме?

– Вони помстяться.

– Хто?! Що з тобою?

– Невже пiд час полювання нiчого дивного з тобою не було?

– Дещо було… Наприклад, багато кровi з цiеi зайчихи виюшило. Потiм… вона важить удвiчi бiльше, нiж заець тих же розмiрiв, хоч i не вагiтна.

– А ще?

– Бiльше нiчого.

– Неправда.

Жiноча iнтуiцiя – двадцять восьме чудо свiту, а тому я змушений був розповiсти все по порядку.


8

Зайчиху я запхав у заморозник, а вранцi, перед тим, як iти на роботу, закопав на городi. Я б все одно ii не iв. У пам’ятi ще залишався той дикий погляд.

Увечерi, повертаючись iз роботи, ще з машини помiтив незнайомця, який зазирав у вiкно. Пологий схил дозволив менi з вимкненим двигуном безгучно пiдкотити до самих ворiт. Намагався його не сполохати, але клята хвiртка таки зойкнула, i незнайомець кинувся за рiг. Я помчав навздогiн, але той щез безслiдно.

– Винеси смiття, – сказала Христя по вечерi.

Ми зсипали смiття за кущами агресту, якраз там, де я закопав зайчиху. Коли наблизився, то отерп – на тому мiсцi зяяла яма. Хтось викопав зайчиху. Навiщо? Спересердя я висипав смiття в яму i, повернувшись до хати, вигукнув:

– Все ясно!

– Що тобi ясно? – спокiйно перепитала Христя.

– Ви всi змовилися! Ну признайся! Хочете мене розiграти?

– Я тебе не розумiю.

– Що тут не розумiти? Це стосуеться зайцiв. Я не знаю, якоi мети ви домагаетеся, але жарт затягнувся.

– Поясни щось… нiчого не можу второпати.

– Якби ти не була моею жiнкою, я б тебе вiдправив до театру. Ти чудова артистка. Але не на того напали! З ямою ви переборщили.

– З якою ямою?

– З могилою преподобноi зайчихи! Там зараз яма! А зайчиха щезла. Що, совiсть замучила, що добро пропадае?

– Там – яма?

– Яма, яма! Але я вас розкрив! Це ти сама любенько розкопала могилку i вийняла мою законну здобич. У цей час вона, певно, вже печеться у Каленика. А завтра ти мене потягнеш у гостi, мовляв, на печеного кролика. Пiшли до Каленика. Не зволiкаючи.

– Ну пiшли. Щоб ти переконався у своiй глупотi. Я присягаюся, що не було жодноi змови.

– Ти менi присягалася, що не будеш нiколи кидати сиру цибулю в зупу. І що? Хiба ти ii почала обсмажувати?

– До чого тут цибуля?

– Але ти присягалася!

– Я обiцяла, але коли спiшиш…

– Ти вiчно спiшиш. Якби ви яму запорпали – хтозна, може б, усе й обiйшлося.


9

Каленик слухав похмуро. Коли я оповiв своi мисливськi пригоди, вiн сказав:

– Боюся, що на цьому не закiнчиться. Я попереджував, що тут нема жартiв. Нiхто вас не збирався розiгрувати, бо й для чого? Жарт доти жарт, поки не затягнувся.

– Я не можу прийняти цих забобонiв. Тому шукаю якогось реальнiшого пояснення.

– Але ж ви самi щойно розповiли про те, що дiялося з вами на полюваннi.

– Менi просто нагнали страху, i тому я сприйняв усе в такому освiтленнi. Був надто збуджений. Поранена зайчиха, звiсно, втекти не могла. Що iй залишалося? Тiльки дивитись на мене… Ну, а мiй нiчний переслiдувач хiба не мiг бути витвором уяви? Тому я схильний думати, що решта – це вже чиiсь жарти.

– Ну, звичайно, так значно простiше. Та якщо це жарт, то не вiд вас вiн почався. Оксенич зламав руку, Мацiй – ногу, Тимкевич погорiв, а Прокiп ослiп на одне око. Всi вони в той чи iнший спосiб допекли зайцям.

– Послухайте, чому ви все це пов’язуете з зайцями? Може, заець i кинувся Мацiю в ноги, а вiн не так вiд удару, як вiд несподiванки упав i зламав ногу. Прокiп ослiп! Та ж йому було за вiсiмдесят. Через те вiн i не вiдважився на операцiю. Зрештою, йдеться, мабуть, про звичайну катаракту.

– Нi, це була не катаракта.

– Але прийняти версiю, що цi зайцi якiсь надприроднi, – просто смiшно! Потiм – до чого тут зайцi? За мною стежила людина, якщо тiльки не почулося. Пiд вiкном була теж людина. І не зайцi ж викопали з ями зайчиху. Там видно слiди лопати.


10

Жiнка з малим лягли спати, а я стояв на кухнi бiля вiкна i дивився у темряву, що ховала в собi всi таемницi дня, наче наглухо забита скриня, ключ вiд якоi невiдомо хто й коли загубив. Не мiг заспокоiтись, мене тягло знову в Криву долину, здавалося, що я там забув щось дуже важливе, щось таке, чого ранiше й не усвiдомлював, але воно було, сидiло в менi змалечку i роз’iдало душу. Вiдкинувши всi вагання, я зодяг куртку, ковзнув оком по рушницi й вирiшив, що не вiзьму ii з собою, проте, мабуть, не дуже сподiваючись на власну смiливiсть, засунув за пояс сiкача.

Нiч зустрiла мене прохолодним вiтром i сирiстю. Коли опинився в суцiльнiй темрявi, то почув, як i вчора, ще чиiсь кроки, але тепер вони лунали попереду мене. Ми наче помiнялися ролями, i зараз уже я був переслiдувачем з тiею лише рiзницею, що й не здогадувався, кого переслiдую.

Дорога була все така ж розлiзла i м’яка, я пошкодував, що не здогадався перевзутися в чоботи, скоро почув на шкарпетках болото, але повертатися не хотiлося – на ту хвилю я вже втрапив у ритм крокiв того, хто йшов попереду, i невiдь-чому намагався не збитися, так начеб вiд цього залежав успiх моеi мандрiвки.

З хуторiв долинало перегавкування собак, воно котилося луною кудись на луги й там падало знесилено у вогку траву. Але цього було замало, аби вiдчути себе не вiдiрваним вiд свiту i я почав собi насвистувати нехитру пiсеньку, вона пiдбадьорювала i воскрешала потяг до авантюрностi, й сiкач був при цьому незамiнним для мене товаришем. Мене вже не лякали тi кроки попереду, я намагався гучнiше ступати, щоб звучали вони так само вiдлунно, але це не вдавалося. Кроки належали людинi набагато важчiй, я вгадував ii атлетичну будову i, може, й не мiг з нею змагатися, та ступав крок у крок, не звертаючи уваги на роздратування виболоченоi дороги, наче саме я, а не той перший розбурхав ii дрiмоту й порушив чорний маслянистий спокiй. Дорога сповзала й сповзала, а горби з настовбурченим галуззям кущiв хутко вивищувалися, ховаючи вiд мене все бiльшу частину знезореного неба.

Безпровидна темiнь, що зяяла попереду, мов роззявлена паща голодного звiра, сповiщала наближення Кривоi долини. Тут я згадав ще про один засiб, який додае хоробростi, й запалив цигарку. Тепер уже моя нiчна вилазка нiчим, хоча б формально, не рiзнилася вiд звичайноi прогулянки перед сном. Я навiть перестав так уважно стежити за темрявою, котра гостинно розступалася передi мною, перестав вiдчувати ii насмiшкуватiсть, зловтiху i думати про несподiванки, якi вона, можливо, готуе.

Спускався в долину, i здавалось, наче спускаюся в самого себе тоненькою линвою, що тягнеться вiд очей у глиб тiла, в його темряву i неспокiй, не знаючи нiчого про довжину, про те, коли саме руки вiдчують пустку, а я – моторошне падiння на дно свiдомостi. Камiння поторохкувало i похрускувало пiд ногами, i якось непомiтно розчинилися в липкiй тишi кроки того, хто йшов попереду.

Йти далi не було жодноi потреби, десь тут, з цього мiсця, вся долина завидна мусила бути мов на долонi. Цигарка припекла пальцi, я дав iй щигля, й жовтогарячий вогник дугою полетiв униз. Тодi вийняв сiкача, i вся душа моя переселилася у праву руку, що мiцно стискала його рукiв’я.

Даремно вдивлятись у цю вiдчайдушну чорноту, нiчого з неi не виловиш, окрiм власноi безпомiчностi, але я терпляче чекав. Оте свiтiння залишалось единим доказом, якого менi бракувало, щоб повiрити у теревенi Каленика. Добре знав, що може свiтитися серед ночi й пень, але в долинi не було жодного пня. Те свiтiння повинно бути якимсь незвичайним, iнакше в нього не повiрю. І, хоч курити не хотiлося, все ж закурив знову, широко розставивши ноги, наче готувався до бою.

З долини сочилася вогкiсть i закрадалась пiд одяг, налипле до шкарпеток болото починало вже дратувати, але я вперто розглядав цю зачаену мiсцину, котра гiпнотизуе, мовби намагаеться втягнути в себе, у цю незвiдану порожнечу, яка кличе i випростовуе забутi крила над головою.

Поволi я втрачав терплячiсть, подумалося, що ось я докурю цигарку й пiду. Холод ковзнув по шиi, я себе витратив i програв, хоробростi вистачило тiльки дiйти сюди, бо ось уже почав вiдчувати незахищенiсть спини i бокiв. Настирливе бажання озирнутися з’явилося проти волi i не вiдпускало. Зараз уже вчувалося безлiч крокiв, що з усiх сторiн променiли до епiцентру мозку, i нi цигарка, нi сiкач уже не допомагали, мое ество раптом подiлилося на два ворожих табори – ноги рвалися дати дьору i лише руки не втрачали рiвноваги й готовi були боронитися.

Проклята тиша, здатна довести до божевiлля, розпанахувала менi груди, переставляла мiсцями все, що, на ii думку, не так розташоване, добувала мене зсередини i гнала додому, розганяючи табуни мурашок по холоднiй спинi. Докурю i йду. Вирiшив це твердо, i передбачення скорого кiнця безглуздоi мандрiвки надавало сили. Здавалося, що я врештi опанував себе, а проте не покидало вiдчуття, що зараз таки дремену, мов сполоханий заець, i бiгтиму дорогою, не озираючись.

Але тут вiдбувся спалах.


11

Спалах вiдбувся зненацька. Долина зблиснула, як люстерко проти сонця, але за мент знову потемнiла, тiльки там, в глибинi, ще свiтиться осяйна баня, котра й справдi нагадуе за формою курiнь.

Ось почулося таемниче шемрання i метушня, безлiч приглушених голосiв раптом увiрвалося в поле мого слуху, всi вони прямували до свiтляноi банi, а вона горiла самотньо i пишно, а найдивнiше – не освiтлюючи простору довкола себе, хоча ii яскраве сяйво повинне було б вирвати з темряви певну територiю. Вся долина ожила i закипiла, я нiчого не бачив, але виразно чув, як прокидаеться життя, навiть папороть i камiння пiд ногами заворушилися й збуджено заклекотiли, здавалось, мене зараз зiб’е з нiг зелена хвиля порослi, кущi сколихнулись i шумом своiм оточили з усiх бокiв.

Високо в небi спалахнула зiрка, свiтло ii пульсувало не повiльнiше биття мого серця. І тут я помiтив, що й свiтляна баня пульсуе в тому ж ритмi. Зiрка i баня мов перегукувалися, i була iхня бесiда спокiйною й, здаеться, не позбавленою змiсту. Я миттю зiбрався докупи, все тiло напружилось i скидалося вже на чiткий, не розбитий на клани механiзм, щез той страх, який загнiздився було в душi, щезла примара невiдомостi, я сам пульсував, свiтився й перегукувався з зорею.

Оце i е та довго очiкувана нагода розкрити таемницю. Обережно почав спускатися в напрямку загадкового сяйва, все ще не випускаючи з рук сiкача. Що ближче пiдходив до нього, то шум довкруж усе несамовитiшав, здавалося, що завiвае завiрюха, папороть попiд ногами вирувала, мов розбурхане море, i я мало не збився з нiг, йти було важко, ноги раз у раз ковзали по замшiлiм камiннi, спотикались, а кущi кипiли бiлим цвiтом, шарпалися до мене й на очах виростали до велетенських розмiрiв. Пульсування свiтла зiрки й банi ставали все iнтенсивнiшими i скидалися на черги скорострiлу. Раптом лiва нога проiхалася гладкою брилою, я не втримався i беркицьнув у кущi, сiкач випав з рук. Менi вдалося його намацати, але… але вiн вiдчутно поважчав! Я звiвся на ноги, сiкач усе важчав i важчав, уже не мiг його втримати однiею рукою i взяв ув обидвi. Вага так хутко прибувала, що вiн уже просто пригинав мене до землi i, щоби чого доброго не надiрватися, таки впустив його. Вiн гугупнув iз силою, яка могла б рiвнятись удару падаючоi брили.

Без цiеi зброi я вмить пiдупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нiчну мандрiвку ледве чи вiдважусь. Краще зараз знайти вiдгадку.

Якщо не стежити за отим свiтiнням, а дивитись пiд ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звiв голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрi долини, а проте не наблизився анi на метр. Сяйво залишалося на тiй самiй вiдстанi, що й тодi, коли я впав. Згадалася розповiдь Каленика, отже, це правда – сяйво не пiдпускае до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звiсно, безглузда, та мае своi глибокi традицii – все, що не можна осягти розумом, викликае бажання просто знищити. Я таки схопив камiнець, але тiльки-но вiн одiрвався од землi, як теж почав важчати i важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.

Тепер остаточно втратив рештки хоробростi – повернувся й побiг, i тiкалося менi так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч i було чого – бо ж гнав пiд гору.


12

У вiвторок сталася нова пригода. Тiльки-но прийшов додому, жiнка спитала:

– Ти не бачив там Андрiйка?

– Де?

– Ну як де? Вiн грався бiля хвiртки.

– Не бачив.

Христя вийшла з хати й за кiлька хвилин повернулася.

– Слухай, його нiде нема. Куди вiн подiвся?

Тепер ми обое почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всi закапелки, жiнка кинулася по сусiдах, а я пiшов дорогою. Й лише тодi, коли спустився до Кривоi долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрiйко спокiйно сидiв собi й грався кольоровими камiнчиками.

– Що ти тут робиш?

– Граюся.

– Пiшли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…

Я схопив його на руки, але вiн почав борсатися й кричати:

– А камiнчики? Забери камiнчики!

Довелося пiдiбрати i iх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.

– Ну, хiба можна бути таким нечемним? Як ти мiг сам пiти сюди? Зараз тобi мама покаже!

Малий смiявся i тiшився невiдомого чого. Христя вибiгла нам назустрiч, на бiгу витираючи сльози.

– Ну, я тобi зараз!.. – приказувала вона, та я ii втихомирив, бо ж коли дiйде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш i слова.

Ми напосiлися на нього – чого вiн подався аж так далеко?

– А мене вуйцьо забрав.

– Який вуйцьо?

– Вiн прийшов i каже: пiшли до мене, я тобi дам дуже гарнi iграшки, а ти менi дай зайчика. Я йому вiддав зайчика, i ми пiшли, i вiн менi дав камiнчики. Тату, а де камiнчики? Ану покажи менi.

Я витяг з кишенi жменю камiнцiв i тiльки тепер придивився до них – скидалися на дорогоцiннi. Жiнка охнула.

– Ти щось розумiеш?

– Так само, як i ти.

– Хто ж то мiг бути?

– Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вiкна.

– Але ж цi камiнцi… вони схожi на дорогоцiннi.

– Схож… Андрiйку, а що тобi ще той вуйцьо казав?

– Нiчо.

– Вiн тобi показав, як вертатися додому?

– Показав. Вiн пiшов, а я сiв i грався. Дай менi камiнчики, чо ти забрав?

Я дав йому частину камiнцiв, а решту сховав до кишенi.

– Завтра буду в мiстi, то зайду до ювелiра.

– Слухай, – перестрашилась Христя, – пiди лiпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дiйсно дорогоцiннi – клопоту не оберешся.

– Мало що… Може, в тiй долинi якiсь родовища.

– А коли нi, то хто повiрить в твоi балачки? Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.


13

Славко оторопiв. Для певностi ще раз оглянув камiнцi пiд лупою.

– Де ти iх узяв?

– Та це Христi бабця у спадок лишила.

– Бреши бiльше. Ну, та це твое дiло. Хочеш, я продам iх?

– Та нi, що ти… сiмейна релiквiя.

– На бiса вони тобi здалися? Маринувати будеш? Давай продам!

– Та нi, я ще зачекаю. Знаеш… пам’ятка.

– Дурний тебе пiп хрестив! Але як надумаеш – приходь до мене. Тут знаеш на скiльки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.

Навiть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню цiну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.


14

Повернувшись додому, вирiшив, поки ще видно, пройтися до Кривоi долини. Розгадка крилася там.

Туман клубочився й пiнився, долина була ним сповита, годi було щось розгледiти, i я безпорадно спинився, не вiдаючи, що маю далi чинити.

– Я знав, що ви прийдете.

Голос виринув збоку, з самоi гущавини туману, а за мент я розрiзнив знайому постать, що рухалася назустрiч.

– А-а, це ви, – кивнув я Калениковi, вiдчуваючи, як спадае напруження, бо ж чекав когось iншого.

– Що ви тут знову шукаете?

– Хочу вияснити, хто вимiняв у мого сина зайченя.

– Це пояснити просто – вимiняв я.

Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нiкуди не пiшов та й не називав би вуйцьом.

– Але чому ви? Навiщо це вам? Хто ви?

– Ми прилетiли сюди з iншоi планети i приземлилися в цiй долинi. Першими живими iстотами, яких побачили, були зайцi. Вийшла помилка. Подумали, що саме так i виглядають мешканцi Землi… Це було так давно… я ще був зовсiм малий. Моi батьки i iхнi товаришi прибрали такого ж образу i подоби, як тi iстоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашiй планетi зайцi давно вимерли… Вони залишили мене бiля апарата, а самi вийшли з долини i наблизились до ваших осель. Вони зовсiм не сподiвалися, що в них почнуть стрiляти, травити собаками… І тодi зрозумiли помилку. Тi, хто стрiляв, виглядали так само, як i вони… це були такi самi люди. Нiчим не вiдрiзнялись. Переляканi «зайцi» побiгли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собi справжнiй вигляд. Тiльки вже було пiзно. Вашi люди iх випередили i розтрощили апарат… Це було за Першоi свiтовоi. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…

– А що було з вами?

– Мене пiдiбрали! І виховали в себе.

– Отже, цi зайцi – нащадки тих, хто прилетiв сюди з вашоi планети? А те свiтiння?

– Свiтляна баня, яку ви спостерiгали, – це сконструйований нами приймач, яким нарештi ми повiдомили своiх про долю експедицii. Власне, це я його зробив, бо всi решта, перебуваючи в заячiй подобi, не могли нiчим зарадити. Але вони знали, як це робиться, i керували моею роботою. У них вся надiя була тiльки на мене i тому не поривали нiколи зi мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свiдоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як вiн може виглядати. Я робив, а зайцi подавали менi знаки, коли щось не так. Я ще з дитинства навчився розумiти iхне попискування… Але робота посувалася дуже поволi, бо вони, добре знаючи, з чого складаеться приймач, не знали, як виготовити бiльшiсть деталей. Бачили iх лише в готовому виглядi. А роки минали. Почалася вiйна. Я пiшов на фронт. Здавалося, всi iхнi надii зiйшли нанiвець. Адже я мiг загинути… Уявляете, що вони пережили за цей час? На щастя, вижив. Може, лише тому, що мусив вижити… Повернувся додому, а хати моеi нема. Згорiла. І схеми погорiли, й деталi. Довелося починати з нуля…

Каленик закурив, i я помiтив, як тремтять його пальцi.

– …з нуля, – повторив. – Я думав, що не встигну його закiнчити. Аж ось нарештi два роки тому приймач був готовий, i ми почали посилати сигнали. А недавно нам вiдповiли. Вони вже летять сюди. Цiеi ночi заберуть нас на батькiвщину.

– І вас?

– І мене.

– Але ж у вас тут родина…

– А там батькiвщина.

– Котру ви ледь пам’ятаете.

– Пам’ятаю… вона менi не перестае снитися.

– Чому ви менi ранiше не розповiли?

– Я не був упевнений, що вдасться пробитися з нашими сигналами. Вже втрачав надiю.

– Але я б тодi нiколи не посмiв полювати на зай… тобто на ваших… е-е…

– Тому я вас i вiдлякував. Та й не лише вас… У мене е прохання. Я хочу, щоб ви були присутнiм, коли за нами прилетять. І щоб переказали моiм, що я… я дуже шкодую, що покидаю iх… Але менi небагато лишилося. Хочу вмерти там, де народився. Ви розумiете?

Я кивнув. У старого сльозились очi.

– Вони нас заберуть. Обов’язково заберуть, – проказав надтрiснутим голосом, уже йдучи i зникаючи в туманi.

Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову. Йому ще ж треба побути з родиною. Нинi вночi вiн залишить ii назавше. Вiн один тiльки знатиме, що прощаеться, а вони будуть себе поводити так, як i щодня, вiн зi смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, вiн подумки цiлуватиме iх, пригортатиме до себе, i будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а вiн промовчить, бо це буде лише його прощання.


15

Коли звечорiло, я не мiг уже всидiти в хатi. Я тинявся туди й сюди, брався за що-небудь, кидав, брався за iнше. З голови не зникала розмова з Калеником. Страшенно кортiло розповiсти усе Христi, я ледве себе стримував, розумiючи, що вона наробить чималого рейваху. Врештi настав час iти.

– Ти куди?

– Пiду прогуляюся.

– Знову туди?

– Це вже востанне. Обiцяю.

– Твоi обiцянки! Я iх знаю!

Ще трохи потинявся по хатi, доки Христя не повела присипляти малого, i подався в долину.

Каленикiв приймач уже працював, я подивився в небо i побачив, крiм тiеi зiрки, що пульсувала минулого разу, ще одну свiтляну цяточку, яка повiльно котилася вниз по небу, на очах виростаючи. Я не зводив з неi погляду.

Хтось торкнувся мого рамена.

Поруч стояв Каленик з наплiчником за спиною.

– Зараз вони будуть тут.

– Яка ж то мае бути машина, щоб ви там усi помiстилися?

– Зайцi багато мiсця не займуть, – усмiхнувся вiн.

І була в його усмiшцi гiркота.

– Зайцi?

– Їх, очевидно, перетворять на людей уже там, iнакше й справдi не розмiстимось.

– Щось ви не дуже веселi.

– Бо покидаю рiдне i добре вiдоме, а натомiсть чекае мене хоч i рiдне, але зовсiм невiдоме… Правда, манить воно так сильно до себе… аж страшно.

– Дивне якесь вiдчуття, – сказав я. – Ми прощаемося з вами назавше. Але я не можу вам сказати: пишiть.

Ми ще хвильку помовчали. Свiтляна цятка росла i росла.

– Ну, бувайте здоровi, – проказав Каленик i простяг руку. – Згадуйте колись… Скажiть моiм, хай копнуть пiд шопою в правому кутi… Там такi ж камiнчики.

– А ви самi чому iх не викопали?

– Справа в тому, що я iх знайшов недавно. Коли копав сховище для приймача, то натрапив на рештки лiтального апарата, i там були тi камiнцi… Ну гаразд, пiшов я. А ви сховайтесь десь, щоб не було видно.

Ще раз потисли руки, i вiн спустився у глиб долини, а я залiз у кущi, сiв на камiнь i став чекати. Небавом лiтаюча тарiлка завбiльшки з хату зависла над долиною. Зверху тiеi «тарiлки» була ще одна, менша, всерединi вона була освiтлена i зовсiм прозора. Двое чоловiкiв сидiло у нiй бiля пультiв управлiння. Коли «тарiлка» сiла на землю, один з чоловiкiв спустився в нижню частину, вiдчинив дверi. Од дверей пролягла смуга свiтла. Чоловiк щось гукнув. Одразу ж зчинилася метушня, звiдусюди помчали зайцi й почали, штовхаючи одне одного, пхатися у дверi.

Чоловiк дратувався, i коли клубок зайцiв застряг при входi, вiн вилаявся i почав копати iх, проштовхуючи всередину.

З’явився Каленик та щось почав пояснювати чоловiковi, квапливо жестикулюючи, але той, видно, й слухати не хотiв, бо тiльки лаявся i вiдмахувався руками. Вже всi зайцi опинилися в «тарiлцi», лише Каленик продовжував про щось сперечатися, показуючи кудись за спину. Там у свiтлянiй смузi, що пролягла долиною, метався заець. Вiн кидався на всi боки вiд куща до куща, наче щось шукаючи. Чоловiк спересердя вiдштовхнув Каленика й рушив до зайця, заець пiдбiг до нього, почав пищати й махати лапками. Чоловiк мовчки схопив його за вуха i понiс. Заець уже не пищав, а несамовито кричав, i крик його розшарпував темряву. Чоловiк шпурнув його недбало всередину, повернувся до Каленика i потяг його до дверей. Старий впирався i далi щось говорив, показував на мигах. До мене долинали окремi слова:

– …дитина… розумiете… маленьке… вона ж…

Тут з’явився той другий чоловiк, удвох вони таки силомiць затягли Каленика в машину й затраснули дверi, а самi пiднялися у верхню частину «тарiлки».

Почулося легке гудiння, апарат запульсував. Раптом я вжахнувся – верхня його частина почала плавно вiдокремлюватися вiд нижньоi. Чоловiки за пультом поводили себе цiлком спокiйно. Може, не помiтили? Я зiрвався на ноги i хотiв кинутися до машини, щоб якось повiдомити про аварiю, та один з чоловiкiв у цей час нахилився й подивився вниз, потiм повернувся до напарника i кивнув йому. Той у вiдповiдь усмiхнувся. Видно, все йшло за планом.

За яким?

Верхня «тарiлка» набирала висоту, й коли вже пiднялася над долиною i над деревами, що росли на гребенi, а шум двигунiв улiгся, я почув стукiт i галас, якi лунали з нижньоi «тарiлки». Там стукали у дверi, намагалися iх вибити. Але даремно. І тодi я зрозумiв – iх обдурено! Але перш нiж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух – лiтаюча тарiлка, що залишалася на землi, спалахнула слiпучим полум’ям i вмить розлетiлася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущi, я встиг лише затулити руками голову…

Я пролежав кiльканадцять хвилин в суцiльному очамрiннi. Коли врештi пiдвiвся – гнiтюча темрява панувала в долинi. І мертва тиша. Високо в небi пульсувала зiрка.


16

Годi тут було щось роздивитися. Покректуючи, я рушив додому, шпортаючись на камiннi й уламках залiзяччя.

На щастя, Христя вже спала i менi не вдалося перелякати ii на смерть своiм жахливим виглядом. Я був весь перемащений землею, мохом, якоюсь слиззю i кров’ю. Кров була заяча. Тремтячими руками я все поскидав iз себе i залiз пiд душ. Тепла вода повернула мене до свiдомостi.


17

Наступного дня на свiтанку я вийшов покрадьки з хати i подався в долину. Обсмалене галуззя кущiв, чорна папороть i безлiч розтрощеного залiзяччя. А помiж того всього кров i мертвi зайцi. Понiвеченi скривавленi тiльця.

Каленик лежав скулений, обличчям в камiннi. Я перевернув його горiлиць i побачив засклiлi розкритi навстiж очi, в яких застигло здивування й розпач. Вiд лiвого передплiччя через усi груди темнiла червона розсiчина.

Я сiв поруч i притяг до себе наплiчника. Що завгодно можна було сподiватися там побачити, аж до канапки з ковбасою. А проте вiн був напханий бiлими пакетиками, котрi враз захрумтiли пiд пальцями. Каленик вiз на батькiвщину насiння: мальви, чорнобривцi, барвiнок, соняшник, калина… На самому сподi намацав книгу. Потрiпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моiх руках, з нього випало кiлька родинних фотокарток i картка паперу. З перших же слiв стало зрозумiло, на що я натрапив, – це було розшифрування сигналiв, якi надходили з космосу.



Повiдомлення – 1. Експедицiя ТІ-НА-ТІ – 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду мiсцевих мешканцiв. Через помилку перетворилися в чотириногих гризунiв. Апарат знищено пiд час сутички. Чекаемо пiдтвердження.

Повiдомлення – 2. З членiв експедицii 1918 року уже всi вимерли, окрiм однiеi особи, яка залишилася у своему первiсному станi. Решта народилися вже пiсля аварii. Всього вас 800–850. Всi ви бажаете повернутися на батькiвщину. Чекаемо пiдтвердження.

Повiдомлення – 3. На ваше прохання поселитися в околицях Нiди вiдповiдаемо: цього мiста вже немае. Назвiть iншу мiсцевiсть.

Повiдомлення – 4. Гардiя вiдповiдае: «Прийняти не можемо». Назвiть iншу мiсцевiсть.

Повiдомлення – 5. Пелiфiя вiдповiдае: «Прийняти не можемо». Назвiть iншу мiсцевiсть.


Нижче – назви ще кiлькох мiст, якi вiдмовилися прийняти переселенцiв. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, iхнi земляки лише зволiкали, поки йшли гарячi дебати, чи варто взагалi приймати переселенцiв. Що iх могло стримувати?

Минуло близько семи десяткiв рокiв – час, за який життя на iхнiй планетi могло докорiнно змiнитися i, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носii iншоi культури, адже виховували iх батьки, котрi ще пам’ятали лiпшi часи. Просячи назвати щоразу iншу мiсцевiсть, водночас екзаменували: наскiльки добре знають майбутнi репатрiанти свою батькiвщину.

Моi думки були перерванi тоненьким квилiнням. Я роззирнувся – на камiнчику скулилося мале зайченя. Воно тремтiло й дивилося на мене так, як дивляться на едину iстоту, яка тобi близька, цей погляд був таким людським i жалiбним, що клубок пiдкотився до горла, i я аж зуби зцiпив, щоб не розревiтися. Мене охопила неймовiрна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.

Так ось чого метався той заець. Нi, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик намагався пояснити, що вiдлiтати не можна, бо загубилася дитина. Але тi не зрозумiли. Як виявилося, на щастя.

Бiлiли розсипанi пакети – мальви, соняшник, калина…

Я зiбрав iх i поскладав у наплiчник.

Все.

Що я можу ще зробити?

Зайченя довiрливо пiшло до мене на руки, його тепле налякане тiльце пригорнулося до мене. Я пiдiбрав наплiчника i покинув долину.


18

Вже прокинулись хутори, i коли я вийшов нагору, то почув кукурiкання пiвнiв, валування собак та чмихання моторiв.

Восьма година. Все спокiйно.

Ця долина настiльки глибока i вiддалена вiд хуторiв, що нi вибуху, нi слiпучого спалаху вогню нiхто й не помiтив. Чорна широка вирва залишилась на мiсцi, де стояла лiтаюча тарiлка, а ii розметанi рештки згорiли дощенту.

Хто повiрить у мою розповiдь?

Калениковi записки для всiх iнших – це лише здивачiлiсть староi людини.

Єдиний, крiм мене, свiдок трагедii – маленький сiренький клубочок, який не заговорить нiколи. Вiн тулиться до моiх грудей i час од часу зазирае в очi. Гадае, мабуть, що я iз тих, хто здатен обстояти правду або принаймнi вiд неi не вiдступитися.

Але я не такий.

Я звичайний.


19

– Що сталося?!

Вона злякана моiм виглядом.

– Там у долинi Каленик пiдiрвався на мiнi.

– Що?! Коли?!

– Вночi, напевно. Пiди до них… скажи…

– Боже мiй!

Христя на ходу вбирае куртку i вибiгае з хати. Я втомлено падаю на ослiн, не випускаючи з рук зайченяти.

– Тату! Тату! Ти принiс менi зайчика?!

Андрiйко скаче вiд радощiв, я не втримуюсь i крiзь сльози всмiхаюсь.

– Ой! Це той самий зайчик!

Вiн бере його на руки, цiлуе i пестить.

– Тату, а можна з ним гратися?

– Можна.

– А камiнчиками можна?

– Можна.

– А мама забрала i сказала, що не можна.

– Зараз тобi дам.

Вiдчиняю шафу i висипаю на пiдлогу тi камiнцi.

– Мама казала, що вони дуже-дуже дорогi, що за них можна машину купити.

– Мама пожартувала. За них нiчого не можна купити. Це звичайнi камiнчики. Грайся.

– А якщо я загублю?

– Губи. Це звичайнi камiнчики. За них i шклянки соняхiв не купиш.



1984




Беатрiче: сутiнки, холод


Стара Беатрiче натягае ковдру на очi й теплим подихом зiгрiвае себе.

Стара Беатрiче намагаеться заснути i сном втамувати голод.

Вона також думае про рiчку, береги якоi вкритi зеленими лозами, а на лозах – птахи i мушки барвистi, Беатрiче пливе в голубому човнi, пливе течiею рiки i радiе ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, i тiло ii таке ж легеньке, таке викохане й випещене, i кожен рух ii – се помах крила пташиного…

Тiльки уява ii на цьому й закiнчуеться, на бiльше вона не здатна, всеньке свое життя пробуе вона дiзнатися: а що далi? – i нiколи це iй не вдаеться. Залишаеться вона в тому човнi на вiки-вiчнi серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка…

Та це ще не сон, це звичайна дрiмота. І знову вона скулюеться вiд холоду, i голодний живiт ii втягуе в себе ковдру, втягуе кiмнату, цiлий будинок разом зi скрипучим флюгером на вершечку.

– ах як хочеться менi iсти —

– ах як хочеться менi тепла —

– ах чому я така стара – не потрiбна нiкому.

Мiсяць у вiкнi, стогне самотнiй лис,

я затуляю вiкно: твiй палець по шибi гуляв тут колись,

опiвночi я затуляю вiкно,

на пiдвiконнi вмирае бджола,

сюрчить трава, i кумкае озерце на пустирi,

я затуляю серце прозорим крилом бджоли,

чую – ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.

Сад з головою, повною птахiв, глибоко вдихае i видихае нiчне повiтря. Над деревами i дахами пливе дощ i думае собi – чи пiти йому вниз, чи не пiти…

Беатрiче вилазить з постелi, суне до шафи i порпаеться в шматтi. Знаходить бавовняну хустку з безлiччю дiр i обв’язуе нею крижi. Знову лягае в лiжко. Пiд ковдрою задирае сорочку i чухае стегно, а воно ще дужче свербить, i пальцi ковзають по спiтнiлiй гарячiй шкiрi. Нарештi стегно заспокоюеться.

Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра

Багато рокiв тому вона зводила з розуму своiх коханцiв. Молодий Дж. М. сконав-таки на нiй, на ii тiлi, знемiгши вiд надмiру любовi. Спочатку Беатрiче помiтила в куточку його вуст тонесеньку цiвочку кровi. Кров витекла на пiдборiддя i капнула iй на шию, але вiн так розшаленiв, що зовсiм перестав бачити пiд собою жiнку, чути ii крик. Раптом побачив перегони – його здоганяють, вiн мчить щодуху, кiнь сопе, i клаптi пiни розлiтаються на боки, втечу, втечу, втечу…

Тодi йому з вуст – цiлий потiк кровi. Вуста перетворилися у велику червону троянду… втечу втечу втечу втечу втечу втечу… втечу?

Я зводила i розводила ноги, усе свое життя тiльки те й робила…

А потiм усе те згасло, i вже рокiв зо двадцять вона живе спогадами, iнколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут – нiчого не чуе, натисне сильнiше там, тут – нiчого не чуе, тихенько плаче, пальцi бiля нiздрiв – запах гострий, пальцi поверх ковдри – запах дощу, пальцi на стелi – запах павукiв.

Зводила ноги, розводила… Впускала в себе мiсяця, випускала…

Дощ подумав: десь далi впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала…

завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра

Пiдiйшли чиiсь босi ноги до дверей. Дверi насторожились, настороження передалося стiнам, стеля вигнулась.

Хто там? Так пiзно. Беатрiче хоче спати.

завтрапомиюсязавтрапомиюся… трапоми… ми…

Впаду не тут, впаду зовсiм-зовсiм далеко, думав дощ, я не можу падати там, де повертаються спогади.

– Беатрiче, вiдчини!

Чий це голос? Може, це дверi? Може, пiдлога?

– Беатрiче, вiдчини!

Вона зiрвалася з лiжка, якась чародiйна сила пiдхопила ii, кинула до дверей, дверi – рип.

– Хто?

Але чому вона питаеться – вона ж знае, хто це. Перед нею сивий згорблений чоловiк, вiн пройшов далеку дорогу, i одяг його зотлiв, а ребра випинаються, наче штахети…

…цiлий ряд штахет… за парканом город…

…на городi мак i паслiн… висока конопля… i маленька

Беатрiче… присiдае до землi, ховаеться… чийсь голос:

– Беатрiче! Беатрiче!

– Що? – питае вона.

– Беатрiче, – каже голос, – я прийшов до тебе.

– Ах, я бачу-бачу, ти прийшов до мене такий втомлений, ти прийшов до мене, такоi втомленоi… Ти знайшов мене через багато рокiв, як знаходять давно загубленi речi, про якi вже почали забувати, тiльки це даремно, камiнь не випливе з дна на поверхню, камiнь обростае мохом, стае слизьким, чоловiк, переходячи рiку, стане на камiнь i послизнеться, набере в рот води – захлинеться, попливе його тiло за водою, камiнь заплаче, камiнь не хотiв так жартувати, камiнь заплаче… чекамiньзаплаче…

– Беатрiче, Беатрiче, я йшов до тебе багато рокiв. Дивися – одежа моя зотлiла, ноги моi порепали, вуста моi висохли, очi моi запалися, очi моi зчорнiли, очi моi горопашнi…

– Нi, нi, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не мiг повернутися. Ти лише тiнь, яка чомусь рухаеться сама по собi.

– Беатрiче, засвiти i побачиш – я не тiнь!

Беатрiче запалюе свiчку.

– Так, ти не тiнь. Але ж ти вмер. Вмер давно.

– Хiба?… Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти моi вiршi… пам’ятаеш?…

– Так.

– Розкажи хоч один…

– «До мене прилинь, Беатрiче моя…»

Все ii тiло гойдаеться, свiчка гойдаеться, i кiмната гойдаеться.

– «До мене прилинь, Беатрiче моя…»

Тодi вiн рятуе ii:

– «Де маки цвiтуть i птахи спiвають…»

І iй так нiяково, iй здаеться, що це вже не вона, бо тая Беатрiче, якiй присвячено стiльки сонетiв, померла в один день iз iхнiм творцем, iй хочеться казати йому щось таке лагiдне i тепле, але вона не може вiдшукати слiв.

– Ти повернувся? – питае вона, бо нiчого iншого не спадае на думку.

– Я повернувся до тебе, тiльки до тебе.

– Звичайно, я вже не та. Ти мiг повернутися лише до мене, а не до поезii, бо в менi вже немае поезii. Подивися на мене – я вже не крию в собi нiчого таемничого, я вже стала такою звичайною i непомiтною, як i оце от крiсло, на яке ти сiв, як оцей от стiл, на який ти поклав свою руку. І до того ж я вiдчуваю голод i менi зимно.

Тодi вiн виймае з-за пазухи засохлий хлiб i подае iй:

– Бери. Коли я до тебе йшов, менi подавали милостиню. Я не вiдмовлявся, я не хотiв iх образити.

Беатрiче гризе хлiб, а може, свою старiсть, немiч свою…

А вiн розламуе костура, трощить своi дерев’янi мешти i розпалюе вогонь. Полум’я потрiскуе, облизуеться i вихлюпуе по краплинi тепло.

– О Беатрiче, там, в небуттi, я думав про тебе. Шукав у своiх вiршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобi нiчого таемничого… Але це не так. Для мене ти така ж таемнича, як i ранiш. Адже я нiколи тебе не бачив оголеною. Не цiлував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала свое тiло перед стiлькома… Тiльки я, я один тебе не бачив. Я згадував своi вiршi i бачив, що обманював сам себе. Я лiпив твiй образ з уяви. У моiх вiршах про тебе е все, i тiльки тебе нема. Тодi я зрозумiв, що мушу тебе побачити всю, яка ти е, i поставити все на своi мiсця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздрiти твое тiло…

Беатрiче жахаеться, кришки хлiба сиплються iй з губ, руки тремтять, вона затуляе вуста, щоб не скрикнути.

ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…

– Нi-нi, як ти посмiв?!

завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся

Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.

завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крiсло

завтра завтра завтра нагрiю води помиюся

– Беатрiче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлiв, я весь як збитий в купу порох. Вiтер дмухне – я розвiюся.

Знову свербить стегно, ах як воно свербить, спiтнiле, слизьке стегно, станеш на нього – послизнешся, вода залле рот – захлинешся

В РОТІ РОЗКВІТНЕ СКЛЯНА ТРОЯНДА

Рожевий човен посеред води, i я в човнi. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ – ЯКА Я ПРЕКРАСНА, ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвiтуть, там, де птахи спiвають. ТІЛО МОЄ – МОВ СОНЦЕ – ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. вiд надмiру любовi такi шаленi перегони – втечу втечу втечу

– Беатрiче, зжалься надi мною!

– Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смiеш?

– Беатрiче, я не бачив твого тiла, я не бачив його нiколи. Дай провести по ньому рукою i цiлувати там, де проведу рукою!

– Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стiльки рокiв. Давно вже нiхто не бачив мого тiла, навiть дзеркало.

Ах, як я покажу йому себе? Я стара i така страшна. Шкiра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотавi волосинки, що ii вкривали? Вони посiрiли i посмутнiли… колiр мого тiла став бiлий-бiлий, наче папiр… такий неприемний колiр… ноги вкрилися бридкими синiми жилками…

– Беатрiче, ти не проженеш мене, ти пожалiеш мене.

– Звiдки тобi вiдомо, чи я пожалiю тебе? Ти гадаеш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мiй чоловiк? Нi, я не плакала…

– Не наговорюй на себе, Беатрiче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!

– Неправда! Вiн помер у моiх обiймах!

– І ти ридала за своiм чоловiком i губи своi кусала!

– Неправда! Я його ненавидiла!

– Ха-ха-ха-ха! – вiн смiявся.

– Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!

– Беатрiче, схаменись!

Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, i раптом сорочка ii зачепилася за щось, i благеньке полотно розiрвалося i сповзло з неi, i блиснуло ii тiло, наче стилет.

– А-а-а! – закричала в розпачi.

… а вiн розкритими вiд подиву очима пив ii тiло – молоде помаранчеве тiло, ще нiким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке i таке палюче.

– Це не я! Не я! – кричала вона вiд жаху. – Я стара i мерзенна! Це не мое тiло! Хто мене пiдмiнив?

А вiн:

– О нi, це ти, це ти – я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотiв!

– Не дивись на мене! Заради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Мое тiло заповзло салом, воно побiлiло i обвисло! Це все диявол!

Але вiн уже стояв на колiнах, i обмацував ii руками, i шепотiв молитву чи вiршi своi, вона вже не чула, раптом голова пiшла обертом, i повалилась вона додолу, все ще не розумiючи, як ii старе i плюгаве тiло раптом омолодилося.

… нi-нi, я не хочу починати все спочатку

… молоде тiло… молодий Дж…

… молодий чоловiк… знову цi вiршi…

Іди геть, дияволе, Я…

Іди геть, дияволе, НЕ ХОЧУ…

Іди геть, дияволе, ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…

Іди геть, дияволе,

І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ! Іди геть, дияволе, твоi жарти надто жорстокi…



Дощ повертався назад i, коли пролiтав над ii дахом, подумав: мабуть, впаду я тут… А сад вiдповiв: падай-падай, сюди вже нема дороги для спогадiв…



1976




Лiтопис вiд равлика



1

Вiтер вiйнув сильнiше, i плесо вкрилося ряботинням. Десь зникли холоднi вiтражi дерев, неба, за мить вони знову з’являються. В куделi хмар, у кронах верб миготiли рибки, пуголовки.

Ось i мое вiдображення у водi. Який у мене драглистий вигляд! По щоках пливуть окуляри, я намагаюся iх зупинити, проте вони течуть, просочуються крiзь пальцi i – хляп-хляп – у воду: круги побiгли, бiгли… далi знову спокiйно. Тiльки батько випростав руку i:

– Там… там…

Рука вказуе на воду (на обличчi сiрий знак страху)… вiн бiльше нiчого не каже, раптово повертаеться i швидким кроком простуе додому. Я хочу його наздогнати, щось лагiдне таке прошелестiти (наприклад:…), але якась сила змушуе мене вклякнути коло води i пильно вдивлятися в глибiнь. Тепер i я вiдчуваю той загадковий страх, що опанував мого батька.


2

Ранiше я говорив: «…в куделi хмар, у кронах верб миготiли рибки, пуголовки…», але тепер я зрозумiв, це все виглядае далеко не так спокiйно – цi рибки, пуголовки, тритони й жучки не просто миготять, а виконують якесь завдання, бо рухи iхнi чiткi й синхроннi. Кiлька пуголовкiв непорушно завмерли при самiм березi й стежать за мною. В менi спалахуе гнiв, якого й досi ще не можу поясните для себе, настiльки вiн несподiваний i безглуздий. Отже, виламую лозу i намагаюся тих пуголовкiв розiгнати. Раптом дивна сила виривае з руки прут, i вiн зникае пiд водою. Я сам ледве встигаю ухопитися за кущ, iнакше полетiв би сторч головою з берега. Лють заволодiла мною, штовхаючи на ще безглуздiшi вчинки: збираю камiнцi i шпурляю ними. Враз тi самi камiнцi летять у мене з води, рятуюся втечею, вони мене б’ють по спинi, по головi…

Не знаю, чи справдi вiдчуваю позаду смiх, чи це менi тiльки здалося.


3

Батько зачинився в себе в кiмнатi, цiлий день не з’являеться. Надвечiр мама пiшла до сусiдки, i ми можемо перекинутися кiлькома словами. Батько насуплений, руки за спиною, плечi опущенi.

– …?

Але я не розчув.

– Ти бачив? Бачив? – повторюе вiн.

– Так. Я виламав лозину i пробував iх розiгнати, але щось менi вирвало ii з рук… потiм кидав камiнцями, а тi верталися в мене…

– Ти надто нерозсудливий.

– Бо менi невiдомо нiчого.

– Я вже кiлька ночей бачу один сон: вода виходить з берегiв, i риби, пуголовки, жаби, водянi жуки i тритони вриваються в нашi будинки, захоплюють iх, нас топлять, наче кошенят, i вся земля тодi починае належати iм.

– То ти навмисне повiв мене до рiки?

– Я знав, що ти словам не повiриш. Тепер ти переконався, якi вони дужi?

– А якщо iх закидати динамiтом?

– Буде те саме, що й з камiнцями. – Пальцi його нервово бгають обрус. – Але я спробую з ними домовитись, – каже вiн, покусуючи губи.

– Про ненапад?

– Можливо.

– Чи про союзництво?

– М-м…

– Невже ти станеш одним з них?

– З ними заодно також равлики.

– Ще лiпше!

– Я знаю, що ти мене осудиш, але зрозумiй (голос його тремтить, обриваеться тут-там, тихне)… iнакше не можна (затихае)… ми не маемо сили…


4

Батько перевдягся в новий костюм i пiшов на рiчку.

Вже вечорiло, i той самий вiтер, що гуляв уранцi над водою, грався тепер фiранками й шторами, жмут сухого листя кинув у кiмнату. Зашурхотiло… Я хочу захистити себе вiд нього, вiд його подувiв, але вiдчуваю, що гублю тiло, i воно стае менi чужим i далеким. Бачу себе збоку – ось стою такий безпорадний i стежу за батьком, що вертаеться з рiчки, вертаеться розхристаний, мокрий, хода його втомлена, i весь вiн як жмуток осiнньоi зжовклоi трави. Стою – я i не я. І вже розумiю, що батько несе лиху вiсть, але втiшаю себе надiею, що вiн ii виголосить тому другому «я», а не менi, бо я вже вiддiлився вiд себе i принишк за шторою.

– Вони розлюченi й не хочуть розмовляти (рукави i холошi в зелених водоростях, мокрi слiди на пiдлозi)… але я так просто не капiтулюю, я буду боротися (робить театральний жест, хоче виглядати спокiйним, пiдморгуе).

Коли повертаеться спиною – бачу маленький горбик. Цей горбик ще буде рости.


5

Батько цiлими днями пропадае на рiчцi, повертаеться мокрий, мама каже: вiн так змiнився. Горб усе росте й росте, правда, повiльно, але не настiльки, щоб цього не можна було помiтити. Сам вiн зменшуеться в тiлi, худне, скидаеться на пiдлiтка. Часом приносить свiжi новини… часом нiчого…

– До них приедналися слимаки, слизнi й мокрицi… Проте вони з ними так не рахуються, як iз равликами. Цi в них займають високi пости…

– Рiчка вийшла з берегiв на пiвметра…

– В озерi з’явилася невiдома риба… Мабуть, це резидент з iншоi водойми…

– Мене познайомили з нею. Вона задоволена з моiх намiрiв допомагати iм i обiцяла поклопотатися про документи, якi б пiдтверджували, що я й насправдi равлик…

– Рiчка вийшла з берегiв на метр…

Якось вiн принiс у кишенi великого равлика i, вказуючи на мене пальцем, сказав:

– Це мiй син, вiн вiдчувае до вас велику симпатiю… Мiй син з дитинства мрiяв стати равликом… Іншi дiти: хто – лiтуном, хто – морцем, хто – мiнiстром, а наш – тiльки равликом… Особливо йому до вподоби ваш принцип: усе свое ношу з собою.

А равлик:

– Угу… угу…

– Сину, вони мене дуже просили, щоб ти написав для них гiмн.

Равлик поважно кивае рiжками, батько розмахуе руками, проголошуе патетичнi слова.


6

Батько все дрiбнiшав i дрiбнiшав. Взимку вiн заховався пiд шафу, туди i iжу велiв подавати й не перешкоджати дурницями. Звiдтодi ми його бачили дуже рiдко. Мама вдягла траур i всiм каже: наш батько помер… ii можна зрозумiти – не дуже приемно, коли хтось iз рiднi раптом захоче стати равликом.

В кiнцi лютого батько почав з’являтися, цi його вiдвiдини завше були зненацька – вирине iз якоiсь шпарки в пiдлозi, помахае привiтно рiжками i зникне. Деколи, правда, передасть останнi новини. Але все одно було приемно, що нас не забувае.

Мама, бувало, заплаче, а я втiшаю: наш тато виконуе вельми важливу мiсiю. Мама залишае крихти iжi по кутках, щоби татко мiг пiдкрiпитися. Час вiд часу готуе його улюблену зупу i виливае ложка по ложцi в шпарки.

Навеснi до водяних мешканцiв i равликiв приедналися плюскви, прусаки i мурашки. Павуки вперто зберiгали нейтралiтет, хоч i постачали iх зброею. Ми ходили по хатi дуже обережно, боячись розчавити когось iз союзникiв. Проте без прикрощiв не обiйшлося. Одного разу батько вiдпочивав у вазонку, i я залив його водою, вiн мало не втопився. Іншого разу мама сiла на крiсло, забувши перед цим оглянути його… Почувся легенький хрускiт. Мама перелякано зiрвалася на ноги – жалюгiднi рештки роздушеного равлика виднiлися на спiдницi й на крiслi. Ми не на жарт схвилювалися, мама хутко витерла крiсло, а спiдницю шпурнула у вогонь.

Наступного дня з’явився наш татко i заспокоiв – виявилося, що той равлик був дезертиром, до того ж iз поглядами, якi йшли врозрiз iз зовнiшньою полiтикою союзникiв. Так що нам навiть прислали подяку за знищення цього iдейного ворога.

Коли розквiтли вишнi, минув мiй страх, я перестав боятися води, i те, що можлива вiйна, вже не дiяло на мене так гнiтюче. Батько переселився в сад, там його часто можна було бачити разом з iншими равликами на грядках.

На початку червня вiн весело привiтав мене:

– Вiйну вiдстрочено! Ми домоглися миру!

– Тату, – сказав я з журбою, – тепер ти зможеш до нас повернутися?

– Нi, я ще маю тут дуже багато справ… До речi, можеш мене привiтати – я зайняв пост прем’ер-мiнiстра… Зараз я формую свiй кабiнет… Якщо ти й далi нiде не влаштуешся, то я б мiг тобi що-небудь пiдшукати… Твiй гiмн тут у всiх на вустах. Тебе знають i шанують. Ввели навiть в обов’язкову шкiльну програму… Вони хочуть, аби ти ще щось для них написав… напишеш?

– Ну, якщо ти цього бажаеш…

– Звичайно, я тебе не змушую, але… але хтозна… може, це i в твоiх iнтересах… А як там наша мама?

– Все ще носить траур.

– Бiдна мама.

Ми прощаемось, обом сумно, що ми в рiзних свiтах i не хочемо поступатися один одному.

Хоча нi, я все рiшучiше схиляюся до того, що равлики цивiлiзованiшi, анiж ми, i, мабуть, невдовзi я прийму пропозицiю мого батька, тим бiльше, що я ввiйшов у них до шкiльноi програми.

І тим бiльше, що на моiй спинi вже починае проростати елегантний i дуже симпатичний горбик.



1976




Порядок – це все


– Дозвольте… Хiба не видно, що ви заважаете? Невже ще треба пояснювати?

Я слухняно вiдступаю пiд стiну, даю мiсце тим, що прибирають. Нi, менi не треба пояснювати. Хай вони роблять те, що роблять, а я iм не заважатиму, iх багато, вони дуже пильнi, не обминуть порошинки, вiники, наче птахи, пурхають у iхнiх руках. Все, що непотрiбне, все, що не на мiсцi, зникае.

– Дозвольте пройти…

Я даю пройти. Повз мене виносять щось велике i громiздке, з нього вивалились дверi, вони вдаряють мене по руцi, менi боляче, але я всмiхаюся, щоб вони не помiтили, як менi боляче.

– Ми вас не вдарили?

– Нi-нi, що ви! Ради бога!

На мешти менi осiдае порошинка.

– Дозвольте.

– Ах, якi ви милi!

Порошинка зникае з мештiв, вiник, проiхавшись по них, залишае мокру бiляву смугу. Проте я все одно дякую. Я б дякував навiть тодi, коли б це трапилося не на мештах, а на моему обличчi. Що-що, а покiрноi усмiшки iм нiзащо не вдалося б змити.

Вони порядкують навколо мене не тiльки вдень, але й уночi, навiть коли я сплю i бачу цiкавi сни, хтось дбайливо прибирае все, що не на мiсцi, а вранцi, щойно продерши очi, я дякую. Якби я iх побачив у ту мить, то вклонився б низько-низько, я навчився вже вклонятись, iм це байдуже, iм усi вклоняються, вони звикли вже. Навiть оком не зморгнуть. А менi – приемнiсть.

Ось порошинка! Дивiться, яка хитра, – у шпарку сховалася. А ви ii вiничком, вiничком! А не ховайся, а не хитруй! Вiничком не бере? Дайте я язиком!.. Нi-нi, не перечте, менi це за милу душу! Менi це приемно! Ось вона вже на кiнчику язика. Ну навiщо ж руками? Руки вашi призначенi для чогось високого. Краще мiтлою, еге, воно й зручнiше. А менi – приемнiсть! Та я б не то що, я б зубами ii вигриз, ту порошинку.

– Гей, давай дорогу! Чого став!

Даю-даю, хiба я що? Я нiчого. Прибирайте. Порядок – святе дiло. Все, що не на мiсцi, – геть!

Знову несуть щось велике. На цей раз дверi причиненi. Причиненi тому, що там хтось сидить. Когось виносять, а вiн мовчить. Якби мене виносили, я б теж мовчав. А чого шумiти? Якщо тебе виносять, значить, ти вже непотрiбний або шкiдливий. Тому треба робити все тiльки так, аби вони були задоволенi, щоб у них нiколи не виникло потреби тицьнути менi пiд носа кулак. Адже вони прибирають довкола, трудяться, а я, сякий-такий, дозволяю свинити. Я заважаю iм. Я iм бiльше заважаю, нiж та порошина. Треба побачити iхнього начальника i сказати про це все.

Я скажу: розумiю вас i всiм серцем… нi, краще – всiею душею вам вiдданий, бо знаю, що порядок – це все. Якби ви не пiдмiтали тут щодня i не прибирали, то життя зникло б. Адже так важливо очистити вчасно суспiльство вiд рiзного непотребу, який його тiльки обтяжуе. А я, коли пам’ятаете, навiть язиком тее… порошинки злизував. Я не з бридливих. Задля загального добра нiчого не пожалiю… Я можу – i вклонюся – стати вiником… І ще нижче вклонюся. Це iм повинно сподобатися… Еге, це менi велика честь! Можу ще бути клямкою i вiдчиняти перед вами дверi, щоби ви рук своiх не притомили… Бiльше нiчим не зможу бути. Такий, як оце зараз перед вами, я нiкому не потрiбний, зайвий. Найменша порошинка мае бiльше пiдстав бути там, де вона е, анiж я… Але хто ж у них начальник?

– Прошу вибачити… Я, злиденний i ниций, посмiв турбувати вас…

– Чого вам треба? Одiйдiть!

– Я хочу… Хто ваш начальник?… Тiльки прошу… я не хотiв би…

– У нас нема начальника. Ми самi по собi.

– Та нi, я розумiю… Я нiкому про це анi слова. Я суто конфiденцiйно. Менi можна довiряти. В одному шановному закладi… ви мене розумiете?… сказали, що з такою анкетою, як у мене, можна претендувати навiть на посаду першого секретаря… От тiльки не уточнили – районного чи обласного мiстечка… В моiй родинi не було куркулiв. Усi ми жили злиднями. Моi предки просили пiд церквою. Що просили? Н-не знаю. Здаеться, хлiба… І ще – найголовнiше. Нiхто з моiх нiколи не перебував на окупованiй територii. Як це iм вдалося? Цього не скажу. Але ми родовитi жебраки. По-французькому це ж буде «пролетар», так? Ну от – ми пролетарi. І якщо треба об’еднатися, то я хоч зараз. Покажiть лише, з ким… А менi б оце начальничка вашого…

– Сказано: нема! Одiйдiть!

– Я, коли пам’ятаете, i порошинку язиком…

– Нас це не стосуеться.

– Да-а, не пощастило.

Невже в них i справдi нема начальника? А може, це просто якась дуже важлива таемниця? Не довiряють менi. І правильно роблять – як отако кожному довiряти… Сам би iх перестав поважати, якби на слово повiрили. І так добре, що хоч побалакали зi мною. На iхньому мiсцi мене б вилаяти добре, мовляв, чого заважаю? Тут же прибирають, порядкують, а я…

Воно, якщо розiбратися, то я враг народа. Бо вiдриваю iх вiд роботи. Пхаю носа куди не треба. Інтересуюсь рiзними деталями. Вiдриваю вiд важливоi державноi роботи. А вони змушенi ще й свiй дорогоцiнний час витрачати на дурнi балачки зi мною, мусять обминати мене, адже я перепиняю iм дорогу.

– Дозвольте… І чому ви стали саме тут? Бачите – виносять.

Так-так, вiдiйду, я дам дорогу, Боже борони, хiба я що, я нiчого… Ось, якщо бажаете, я й спинку свою пiдставлю… За честь матиму…

Знову тарабанять здоровенну шафу. А там щось б’еться, гупае кулаками i верещить. Це жiночий голос! Видно, й серед жiнок трапляються такi, що стоять на перешкодi. Жiнки особливо небезпечнi, бо вони виховують дiтей. І якщо така жiнка мае погляди, якi йдуть урозрiз iз генеральною полiтикою уряду, то цiлком можливо, що й дитина стане дисидентом. А це вже неабиякий удар. Адже, поки воно мале, арештувати його неможливо, i держава змушена витрачатися на свого ж таки ворога, даючи йому не тiльки можливiсть вирости, але й стати переконаним, а то й злiсно-войовничим революцiонером. Виходить, що держава поставлена в жахливу ситуацiю: вона роками змушена плекати свого вбивцю! І тiльки тодi, коли вiн стане повнолiтнiм, уже можна пiдступитися до нього й спровокувати на якийсь вчинок. А це знову зайвий час. Ворог може бути настiльки хитрим, що не дозволить себе спровокувати.

О, з мене ще той фiлософ! Менi б у мiнiстерствi якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадае талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скiльки довкола роботи, а я стою як пень…

Ось iще понесли когось. Цей уже не бешкетуе, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищае i таке iнше. А взагалi, кожен повинен мати свое мiсце.

– Дорогу! Що – повилазило? Не бачите – несемо? Теж менi роззява! Ану щезни!

Зараз-зараз, пробачте…

Хто це стоiть пiд стiною? Вiн стоiть непорушно i дивиться. Вiн в окулярах, з книгою пiд пахвою. Напевно, розумнiший за всiх.

– Скажiть, будь ласка…

О, вiн повернув голову.

– Ну?

– Скажiть, а що таке порядок?

Вiн дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортае. Яка велика ця книга! Вiн дуже i дуже розумний, коли читае такi великi книги. Нарештi закривае ii й каже:

– Ну, гаразд, я i без книги…

Ах, який вiн розумний! Без книги!

– Порядок? Що таке порядок?

– Еге, скажiть менi, що таке порядок.

– Порядок – це все!

О-о… Який же вiн тямущий! Оце так вiдрубав! Ах ти, боже мiй, я б нiколи до цього не додумався.

В нашому величезному будинку постiйно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моею присутнiстю! Все це тривае вже стiльки часу, що вони мене помiчають лише тодi, коли я iм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати свое iснування, змушений iм заважати. Тодi й вони, i я переконуемося, що я таки е. Хоча насправдi мене вже давно нема.

– Дорогу!

Нi, я таки хам. Доки можна терпiти мое знущання?… Може, попросити вибачення?… І щоб якесь мiсце видiлили. Яке-будь, аби знав, що воно мое, що нiхто не займе його.

– Пане! Добродiю! Ви такi розумнi… Ви без книги таке… таке сказали… що…

– Зникни! Обрид!.. – процiдив крiзь зуби i блиснув очима.

Нi-нi, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всiм надокучаю. А з шафи, яку виносять попри мене, лунае дитячий плач… Що за дитина там?… Чия вона? Якою мовою плаче?

Ось вiдкрите вiкно… На якому я поверсi? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Вiн сказав: зникни… зникни… зникни…

Для кого вiдкрито це вiкно? Кого воно чекае?… Чи не мене?…

Повинен вступитися, щоби бiльше нiкому не мозолити очi, не цiкавитися цими шафами, що забитi людьми, як лахами… Я мушу щезнути… Ось я перехиляюся через пiдвiконня… перехиляюся, перехиляюся… ах, як легко, як радiсно летiти вниз… я нiколи ще не лiтав… лет униз – це насправдi лет угору… я – янгол… я – сiрий янгол… буденний янгол… янгол для всiх… вiтайте мене… одне лише бентежить – це те, що iм доведеться тiло розбите мое прибирати… краще було втопитися в рi…



1974




Жити в паперах


Чи можете ви уявити пустище, геть усе засипане пожмаканими паперами? Що це за пустище, де самi папери? І чи пустище взагалi? Так, можливо, це вже й не пустище, якщо тут стiльки паперу, а головне, паперу списаного й задрукованого дуже мудрими словами, але слiв тих нам уже не розiбрати – змили iх дощi, вирвали iх вiтри, розвiяли в просторi, вилизали снiги – скуйовдженi пси мiсяця… Але хоча б шелест, шелест паперового моря можете собi уявити? І то саме зараз, коли свiтло мигтить i перебiгае туди-сюди, мовби вишукуе когось… І ще – розривання газети, шматування газети… хтось люто рве ii i зiтхае. А свiтло увесь час шарпаеться, смикаеться, начеб там угорi йшла боротьба за лiхтар…

І коли заявляються два худих горбанi в капелюхах i чорних фраках, пiд якими нема анi сорочок, анi камiзельок, зате бовтаються чорнi краватки, то ви спочатку iх i не помiчаете, бо шматування газети таке голосне, що перекривае шелест iхнiх обережних крокiв. Вони бредуть по колiна в паперах, високо пiдносячи ноги, часом ледве втримують рiвновагу i, розкинувши руки, час вiд часу завмирають на однiй нозi.

– Ну, де ми тут сховаемось? І чого ми сюди забрели?

– Це я б тебе мав запитати, чого ми сюди забрели, але не питаю з вихованостi. Бо це ж ти мене сюди якогось чорта запровадив. А я наперед казав, що тут ми не сховаемось, це не та мiсцина, на яку можна розраховувати.

– Не та… не та… Я вiд самого початку тобi не довiряв. Аж тепер ти себе проявив. Досить менi було помилитися, а ти вже бурчиш.

– Хто бурчить? Дурний. Я лиш кажу, що ти мене заволiк сюди зовсiм необдумано.

– От-от… Занадто я довiряв тобi.

– Це просто безглуздо, аби двое самотнiх людей не довiряли одне одному, опинившись у повнiй iзоляцii.

– Нiчого собi повна iзоляцiя. Кожноi хвилi нас можуть оточити i забрати в полон. І там ти покажеш ще раз свою пiдлу суть.

– Боже мiй. Отак нi сiло нi впало мене принижують на твоiх очах!

– До кого ти звертаешся?

– До Бога.

– А чому дивишся в небо?

– А нiби куди я маю дивитися? Вiн же там!

– Ти впевнений? Уяви собi, якби ти був Богом, то чи не було б тобi зручнiше спостерiгати за людьми, лежачи горiлиць на канапi, а над тобою вгорi весь людський мурашник, мов на долонi? Анiж лежати на животi, звiсивши голову з хмари так, що аж кров у голову приливае…

– І справдi… На канапi лежати зручнiше. Тодi виходить, що коли ми до нього звертаемось, то треба дивитися собi пiд ноги?

– Виходить, що так. До речi, звертаючи молитву донизу, будеш стояти у набагато покiрливiшiй поставi, анiж задерти голову й випнувши груди…

– Ага… i справдi…

– Проте можеш мене й не слухати. Просто – це мiй Бог звик лежати на канапi, а твiй – цiлком можливо – на животi.

– Не займайся блюзнiрством! Як можна таке говорити?

– Перед очима небезпеки не зашкодить потренувати нерви.

– У мене вони й так напруженi до краю. Якщо ми не врятуемось, нас чекатиме щось страшне.

– Не думаю… Найбiльше, що може статися – це повиймають нашi скелети i виставлять у музеi.

– Ну й дурний же ти… як… як… надувний телевiзор. Кому нашi кривулi потрiбнi?

– А iх випрямлять! Ще й як випрямлять!

– Особливо твiй.

– Що ти маеш до мого скелета? Вiн не кривiший за твого! Чи ми приперлися сюди, щоб сперечатися про нашi скелети?

Пустище колись було куди меншим, навiть зовсiм маленьким, але поступово росло i росло в мiру збiльшення рiзного паперу. Особливо на розмiри пустища вплинула поява паперових грошей, що насунули сюди, наче дюни, змiтаючи всi iншi папери зi свого шляху. Цi грошi принесли з собою якийсь незвичний шерех, у чому вчувалася владнiсть i пиха, навiть вiтер не кидався на них з таким завзяттям, як на всi iншi папери, а навпаки ставав покiрним i зовсiм свiйським, мовби вислужуючись задля великоi нагороди, якою могли його прибульцi обдарувати, а саме дозволити пестити себе, гратися iхнiм шелестом, хрумкотiти й шурхати, шемрати i шовгати…

– Я хочу сховатися! А тут нема де! Чого ти мене сюди привiв?

– Бо я думав – це едине мiсце для схову… Колись давно, ще в дитинствi паперу тут було стiльки, що з головою… Територiя, щоправда, не була аж така велика як тепер, але паперу, паперу, паперу!.. Боже мiй! Ми тут гралися в пiжмурки. Весело було… Особливо, коли когось iз нас так i не вдавалося вiдшукати. Лише з моiх друзiв дитинства пропало безвiсти семеро. Може, вони й досi десь тут блукають, а може, повмирали в голоду i розпуки… Еге… було, як забредеш у цей папiр – гай-гай… аж страх проймае, здаеться, що нiколи ти з нього не випiрнеш. А як вiн шелестiв!.. О! Слухай! Та хiба це шелест? От колись був шелест! Такий, що його й не перекричиш i не перепищиш. Аж у головi гуло, i здавалося, що ти вже й сам яка паперяка i на тобi казна-що понаписувано… Бувало заляжемо в цi папери та й ну вичитувати всячину! А траплялося тут чимало iнтересного. Тут же й листи рiзнi валяються, а чужi листи знаеш як цiкаво читати? Я аж весь тремчу, коли беру в руки чужого листа, в мене починаеться оргазм, я просто конав вiд насолоди. В одному листi жiнка, що втекла вiд чоловiка, пише йому… «Прожила я з тобою усе життя, як задниця в трусах – нi свiтла, нi воздуху». Га? Як тобi? Це ж генiй писав! Замiни одне слово – i прах! Ну от хоча б це – «воздуху» замiни на «повiтря». Замiнив?

– Ну…

– Єрунда вийшла, правда?

– М-м-м…

– Ото ж бо й воно. А одне я слово все ж таки замiнив. Вгадай, яке?

– Чорт його зна…

– «Задниця». Там було iнше. Там було на «же». Але я подумав, що то звучатиме вульгарно. А знову ж таки вiзьми наше нацiональне на «де» i – зовсiм не той аромат, не той тембр… Ловиш?… Ну, ще там у тих паперах море всiляких довiдок, заяв, прохань, клопотань, квитанцiй… Оце була лiтература! Читаеш, мов який роман. Особливо, коли те все дбайливо пiдшите, щоб по порядку. Колись любили порядок. Колись кожна людина мала свою папку. Тобто не вона мала, а мали на неi. Десь та папка лежала собi спокiйно серед iнших папок, пилюкою припадала, але людина твердо знала, що доки вона живе, доти i та папка лежить. Приемно, чорт забирай, жити було. Часом тричi подумаеш, доки щось ляпнеш. А тепер ось вони, пiд ногами, всi нашi папочки, все наше життя, всi нашi терпiння, насолоди, втiхи, зiтхання… Все тут… дощем прибите… Колись мене навiть страшно цiкавило, а що ж там нашкрябано у тих папочках, якi мудрощi такi, що iх треба було в таемницi вберiгати… А ще – хто ж описував мое життя, кожен мiй крок, мое слово… А тепер, коли все це на смiтнику, iнтерес вiдразу й пропав.

– Значить, тут, якби попорпатися, то знайти б можна хто на кого тее…

– …доноси писав? Аякже! Все тут лежить, дослiдника свого чекае.

– Чого ж вони… чого вони так…

– Що таке? Чому ти зблiд?

– …взяли та й викинули… нi, щоб спалити… викинули отаке на смiтник… а скiльки ж працi пiшло…

– І що воно тебе турбуе. Мене от анiскiлечки не хвилюе. Хай гние. Кому треба, пiде та й випорпае… А ще як старi грошi вiдмiнили – ого-го, скiльки сюди вантажiвок поперло з грошвою! Так i сипали, так i сипали, а вiтер же все згрiбав i котив, котив, наче хвилi в степу… Красота!

Пустище й справдi обмiлiло, намоклi папери гнили й збивалися з землею, нових паперiв давно вже не завозили i, здавалося, мине трохи часу й усе це перетвориться на просторе болото, в глибинi якого триватимуть якiсь таемнi хiмiчнi процеси, випродуковуючи задушливi гази смороду.

– Але послухай… зi мною було таке… на заводi пропав якийсь прилад… не пам’ятаю який… одним словом мiлiцiонери прийшли пiд цим приводом до мене… а я жив тодi в гуртожитку… прийшли i так мiж iншим книжки переглянули… i знайшли…

– Знайшли? Що ти не кажеш? Нi, не повiрю!

– А от знайшли… двi отакi книжки… то ще мого дiда… мовляв, антирадянськi…

– Що? В тебе? Антирадянськi?

– Це вони так сказали… а насправдi цi книжки виданi ще тодi, коли нiякою радянщиною й не пахло… Забрали вони тi книжки… а за пару днiв мене викликали в кабiнет парторга… там сидiв якийсь… у цивiльному… от вiн i повiв зi мною бесiду… спочатку про тi книжечки i що за такi речi я ого-го як загримлю, бо ж давав iх читати, а це вже поширення ворожоi лiтератури, пропаганда антирадянщини… я перелякався – смерть як… Боже мiй, кажу, та я ж нiчого такого… та я в життi нiколи, щоб… Е нi, каже вiн… провина твоя доведена, пiдсудне дiло… три роки найменше… А я ж молодий ще був, перелякався, навiть сльозу пустив, думаю, пожалiе. Кажу… Простiть! Не буду бiльше! А книжечки цi заберiть! Щоб я iх не бачив… Тiльки простiть, бо це ж я по простотi душевнiй…

– А вiн?

– А вiн… каже… добре, на перший раз, але тiльки в тому випадку, якщо ти нам будеш помагати… розумiеш?… помагати… Ну що, думаю, страшного – помагати? Нiчого страшного…

– І ти погодився?

– А що я мав робити… Тюрма ж свiтила… Пiсля того я зустрiчався з ним щотижня… вiн мене запитував, я вiдповiдав, а вкiнцi те все треба було записати на паперi…

– І про що вiн тебе запитував?

– Про… про моiх знайомих… я мусив iх тепер дуже часто провiдувати… я ранiше до них так часто не ходив… а тепер тiльки те й робив, що вiд одного до другого… а його все цiкавило – як вони з жiнками живуть, як вони до тещ своiх ставляться… не тiльки про iхнi полiтичнi погляди, не тiльки…

– І ти все те старанно записував?

– Звичайно… i тодi зi мною сталося оце… почав рости горб, а сам я – всихати…

– Дивно… як дивно… зi мною сталася не менш чудернацька пригода… одного разу мене викликано в Сiрий будинок… Там за столом сидiла цiла комiсiя… Вони й кажуть менi: «А чи знаете ви, що у вас на спинi написано? Чи знаете, яка там крамола, яка розпуста, якi пiдлi наклепи?» А я здивувався не на жарт… Що там може писатися, коли я знаю, що нiхто нiколи нiчого менi на спинi не писав?… Крiм того я нiколи не зазирав собi за спину… в мене навiть такого великого дзеркала нема, щоб зазирнути… А вони кажуть: «А ти зазирни… зазирни… i прийдеш покаешся…» Ну, я вдома взяв люстерце i так, i сяк пробував зазирнути, нiчого не виходило. А вони мене викликають i викликають, не дають менi спокою… Я вже з розпачу впав на колiна: «Змилуйтеся! Здерiть зi спини шкуру, тiльки лишiть мене в спокоi!» А вони скривилися i вiдказують: «За кого ти нас маеш? За гицлiв? Щоб ми шкуру здирали? Сам здери! Сам! Або пiди до того, хто тебе розписав!..» Це так довго тривало… А я, щоб побачити, що там у мене на спинi, так вигинався та викручувався перед люстерком, що зовсiм згорбився…

– І навiть тодi вони тебе не пожалiли?

– Нi… вони мене викликали, суворо дивилися в очi i вимагали, щоб я признався, хто автор цього напису… Я вже хотiв повiситися… я вже навiть одного разу запхав голову в петлю… Але в останнiй мент мене осяяло – адже вони так нiколи й не велiли менi скинути сорочку… Вони, обвинувачуючи мене, нiколи не бачили, що там написано… І тодi я сам помчав до них, я прибiг i скинув сорочку, наставив iм горб…

– Ну… i що було далi?

– Ти не повiриш… Це було так несподiвано… Тiльки вони прочитали, як почали реготати, мов несамовитi, вони тряслися з реготу, а я вiд страху… Коли ж вони досхочу насмiялися, то почали плескати мене по плечах i заспокоювати… Сталася помилка, пояснили вони… i вiдпустили…

– Вiдпустили?

– Так, вiдпустили… Але з горбом…

– Як ти думаеш, чого вони до тебе присiкалися?

– Я думаю… думаю хтось… на мене… але стривай… ти сам щойно казав… тебе ж розпитували про твоiх знайомих… отже про мене теж?

– Так… i про тебе…

– То це ти вигадав, що у мене на спинi написано крамолу?

– Розумiеш, коли тебе викликають щотижня i ти мусиш щотижня подати якусь iнформацiю, то мимоволi змушений будеш брехати… бо що тобi залишаеться… коли нiчого нового нема…

– То це ти мене оббрехав?

– Я не знав, що це так серйозно… я ляпнув дурницю, я тепер розумiю… але з тобою сталося ще не найгiрше…

– Ага, то iншим ти так само насолив?

– Звичайно… i то набагато сильнiше, нiж тобi… адже iх посадили… а ти вийшов сухим iз води…

– Ах ти ж стукач! Сексот нещасний! Менi гидко за тебе!

– Яка дурниця… я пережив жахливiшi муки… але зате, коли сталася революцiя, я вiдвiв душу… я вистежив того, хто мене допитував… я вистежив його i видав… Я його особисто повiсив… розумiеш, яка це була насолода!.. Я вслухався до його хрипу, милувався його корчами… я особисто його й поховав… на смiттярцi… так… десь тут… в тих паперах… десь тут i моi донесення… праця стiлькох лiт… долi стiлькох людей… ти хоч живий… а скiльки загинуло… в снiгах… в сибiрах…

– І всi вони тут… у нас пiд ногами… всi твоi папочки…

– Тут чудово… це розкiшне море паперу… так би впав i катулявся…

– Не дуже-то з горбом покатуляешся…

– Що ти верзеш? Який горб?! Де ти бачив горб? Є тiльки ти i я. Нема жодних горбiв. Усе це вигадка! Наклеп! Не смiй бiльше й натякати про це!

– Не верещи як недорiзаний… нема то й нема… бiдний думкою багатiе…

– Я не потерплю жодних натякiв. Є тiльки ти i я. Без горбiв. Горби залишились там, звiдки ми прийшли. А тут тiльки паперове море. І ти та я…

– Кат i його жертва…

– Яка жертва? Ти?… Ти себе вважаеш жертвою? Це я жертва! Я, навпаки, пожалiв тебе. Адже мiг сказати про тебе, що ти говорив те-то й те-то, а я цього не сказав, я зморозив абсолютну нiсенiтницю…

– …яка мене мало не довела до самогубства…

– Не перебiльшуй… фактично тобi повезло, що саме я тебе «заложив»… а не хто iнший… бо ти такий, що тебе обов’язково хтось «заложив» би, ти створений для того, щоб на тебе сипалися всi мислимi й немислимi грiхи… а хтось iнший мiг тебе й на шибеницю завести.

– Справдi? Що ж… тодi я тобi дуже вдячний… але зараз це вже не мае значення… зараз нас вистежать… вистежать i знищать… тебе – за те, що ти був сексотом за староi влади… а мене знову за напис на спинi… це якийсь жах… невже й справдi там щось написано?… адже ти сам казав, що вигадав цю нiсенiтницю…

– Так… я вигадав… але хтозна… може, ця нiсенiтниця тепер здiйснилася…

– Послухай… подивися, що там у мене на спинi… я тебе дуже прошу… ну?… бачиш?

– Нi… нiчого не бачу…

– Як нiчого?

– А так… нiчого там не написано…

– Але я сам бачив у газетi свiй портрет… там написано, що мене розшукуе служба безпеки… що я небезпечний злочинець…

– Але про спину i напис там нiчого?

– Нiчого… це мене, звичайно, здивувало… але я подумав, що iншоi причини нема…

– Тепер епоха нових стукачiв… новi сексоти змiнили старих сексотiв… i на мiсце старих папочок прийшли зовсiм новi… хтозна, що там про тебе написано… Я ж казав, що ти просто створений для того, щоб тебе заложити… На тебе глянеш, i перша думка, яка виникае, чому така людина на волi? Чому вона не сидить?

– Але це якесь безглуздя… що нам робити?

– Запорпаемося в цей папiр. З головою… Боже, яка насолода!.. Лiзь сюди i побачиш, як вiдразу твоя душа очиститься i вознесеться… Скiльки лiт я позбавлений був цього раю!

– Так, тут i справдi не зле…

Горбанi запорпалися в папери i тiльки голови iхнi стирчать…

– Ти гадаеш, вони нас тут не помiтять?

– Коли почуемо iхнi кроки, пiрнемо з головою. Не думаю, що вони нас аж так пильно шукають. Ми виживемо. От побачиш, ми виживемо. Я ще дочекаюся, коли настане мiй час. Я навiть думав, що такi, як ми, ще повиннi прийти до влади.

– Ти це серйозно?

– У вiдповiдний момент ми з’явимося з тобою. І настане наша ера. Я тодi вiдновлю оцю красу… я пiднiму рiвень паперу до найвищих висот… Збудую собi палац серед того моря i житиму тут, як малюнок у книзi…

– Малюнок у книзi… Ти це гарно сказав…

І в цей мент починають лунати важкi кроки, свiтло шаленiе, воно метаеться, мов зацьковане… Шелест вiтру i свист… А кроки гучнiшають i гучнiшають… Горбанi запорпуються з головами… Свiтло мигтить усе швидше i швидше…

Кроки… шелест… свiтло…

І ось з’являеться велетенський чобiт.

Чобiт робить крок, ще крок – i наступае на те мiсце, де сховалися горбанi. Чуеться лункий хрускiт.

І все… Свiтло гасне… Шелест стихае…

Чобiт залишаеться…



1991




Львiвськi легенди





Кiт Абель


– Його звати Абель! – І вона чарiвно засмiялася. – Ви ще менi подякуете за цей подарунок. Це дуже милий котик. Перська порода, пане Луцик.

– Так-так…

Вiн покiрно кивав головою, пробуючи уникнути цього пронизуючого погляду, який змушував чинити те, що цiй жiнцi хотiлося. Вiн уже бачив, що вiдмовитися не стане сил, та й пiзно вже, бо, коли вона подавала йому кота, руки самi простяглися навстрiч i прийняли чорне пухнасте тiло в розкритi долонi.

– Але… але я не маю, де його тримати. Жию на квартирi. Невiдомо, як до цього поставиться господиня.

– Пусте, – мов од мухи, вiдмахнулася чарiвна незнайомка. – Їй також повинен сподобатися. Вiн дуже охайний, слухняний i зовсiм не дикий. А звати його Абель. А-бель, запам’ятаете?

Вона говорила без емоцiй, наче диктувала текст, який хтось мав записати. Їi смолисто-чорне волосся спадало на рамена i манило до себе з такою силою, що не мiг вiдвести очей.

Вона хоче, щоб я запам’ятав ii слова.

І цi слова, як заклинання, оповивали пана Луцика й пiдкорювали його собi.

А вона прекрасна, диявольськи прекрасна… Чому я згадав диявола? Може, тому, що в неi такi очi? Ну, звичайно, у неi очi диявола! Дивовижнi очi… Але я для неi нiхто…

– Маете рацiю, – засмiялась вона, мовби вгадавши його думки.

– В чому? – стрепенувся пан Луцик.

Вона не вiдповiла, тiльки знову засмiялась. Тодi, побачивши, що вона збираеться одiйти, раптом зважився на таке, на що в нього нiколи вiдваги не було у подiбних ситуацiях:

– Скажiть, а де я вас…

І вже бачив, що даремно, даремно видав те, що лежало на його душi. Але ж вона ще недавно його спокушувала, вiн це помiтив i зовсiм не мав бажання боронитися.

Вона приходила на його концерти, сiдала в порожньому ряду й пильно вдивлялася в нього. Диригуючи оркестром, вiдчував спиною ii електричний погляд i ледве стримував себе, щоб не озирнутися. А коли концерт закiнчувався, i вiн розкланювався, то бачив, що вона пiд час оплескiв виходить i зникае. Хiба це не схоже на спокусу? Мабуть, робила це просто так, знiчев’я, як то часто роблять жiнки лише для того, щоб переконатися в своiх можливостях, роблять це так само мимоволi, як у дзеркало зазирають, перевiряючи, чи не збилося десь неслухняне пасмо волосся.

– Нiде. Сьогоднi я виiжджаю зi Львова… Ах, я нiколи не забуду ваших концертiв… Ваша музика – це… це… Словом, чудово!

Помахала рукою i зникла. Розчинилася в туманi, мов цукор. Вздовж нього тихо i непомiтно падало листя, i вiн уявив себе деревом, що осипаеться. Десь унизу в пiднiжжi шурхочуть мiтлами двiрники. Запах спаленого листя i мряка спинаються по стовбуру вгору.

Господиня була такою собi огрядною панiйкою i, як великий вiдсоток усiх огрядних, ще й незлостивою. Отже, не заперечувала, щоби ii квартирант (дуже розумний чоловiк, якби ви знали, скiльки вiн книг перечитав – йой!) тримав у себе кота. Лише котячого iменi не могла запам’ятати i кликала Мацьком.

Кiт цiлими днями вилежувався у хатi, на вулицю вперто не з’являвся i, хоча частенько всiдався на вiкнi, знайомства з iншими котами не заводив. Це страшенно дратувало й iнтригувало усiх кiшок, якi в iнтересi пiклування про породистiсть майбутнiх поколiнь навперебiй намагалися привабити Абеля, пояснюючи, що тут жодноi розпусти нема, а тiльки високi iдеали i, якщо вiн патрiот, до того ж перськоi породи… Та, переконавшись у марностi цих зальотiв, вiдходили з незадоволеними мiнами.

Пан Луцик нiколи не кохався в котах, йому й на гадку нiколи не спадало заводити в хатi це сотворiння, та коли Абель з’явився у його покоi, то здалося, що без нього й обiйтися не може. Ранiше, скажiмо, нiколи не вiдчував такоi потреби обмислювати щось уголос, а зараз робив це постiйно, причому навiть у такiй формi:

– Ну, що, котику, займемось новою симфонiею? Зараз подивимось, якого шедевра менi пiдсунули… Хоча якi у наш час можуть бути шедеври?

Фактично виходило, нiби радиться iз котом. Згодом помiтив, що Абель нiколи не зводить з нього очей, постiйно за ним стежить. Це зворушувало – така вiдданiсть! Вiдповiдаючи взаемнiстю, пан Луцик звiряв за котом кожен свiй крок. Небавом усi його вчинки стали наче наслiдком Абелевих рiшень. Коли часом вагався, як розв’язати ту чи iншу справу, невiдома сила повертала його очi до кота i змушувала шукати там вiдповiдi. Й коли кiт ледь-ледь кивав головою, пан Луцик заспокоювався, впевнившись у правильностi своiх намiрiв.

А то було пiймав себе на тому, що мугикае якусь чудернацьку пiсеньку, яка складалася лише з одного слова «Абель». Все це було чимось незбагненним, вiн цьому не вiрив, кiлька разiв постановляв собi збунтуватися, зробити щось навпаки, але завше програвав. Скрiзь бачив тiльки оцi пронизливi очi, котрi не впускали до себе нiкого, натомiсть собою охоплювали все, накривали мереживом, спутували i дуже обережно, щоб це можна було легко помiтити, пiдштовхували до якогось вчинку.

Часом пан Луцик вiдчував за собою чиiсь кроки, спочатку дуже тихi, спочатку тiльки в своему черепi, а потiм i поза ним, але десь недалеко, зовсiм поруч. Рвучко озирався, ловив здивованi погляди перехожих, вибачався i простував далi. Але знову чув тi кроки… А перед тим, як вони мали зникнути, завше затраскувалися дверцята машини, i гуркотiв мотор невидимого авта. Гуркiт цей поволi вiддалявся, i все стихало. Найдивнiшим було те, що жодного авта довкола себе пан Луцик не бачив. А проте якесь авто постiйно його переслiдувало. Одного разу навiть пiд час диригування, коли лунала симфонiя, пан Луцик почув, що воно пiд’iхало зовсiм близько i стало за спиною. Хотiлося негайно озирнутися i пiймати його очима, але розумiв, як безглуздо буде виглядати перед сотнями слухачiв. Авто стояло за спиною i тихо вуркотiло. Ось клацнули дверцята. Ось невiдомий чиркнув сiрником i голосно випустив повiтря з димом: «Пфу-у-у…» І все це тут, поруч… Майже на сценi.

Прислухаючись до того, що вiдбувалося у нього за спиною, пан Луцик диригував зовсiм механiчно. Лише одного разу втратив контроль над собою i збився, коли раптом пролунав жiночий голос. Голос видався уже чутим i мiг належати тiй чарiвнiй незнайомцi. Вона спитала когось:

– Ну, що?

А чоловiчий голос вiдказав:

– Усе в порядку.

– Тодi сiдай, поiхали, – звелiла вона.

І авто вiд’iхало.

Те авто з’являлося щотижня в найнесподiванiшi менти i завше за спиною. А коли наш герой урештi не витримував i озирався, то не бачив жодного авта.

Одного разу воно пiд’iхало вночi, коли вiн спав. Крiзь сон почув гуркiт двигуна й прокинувся. Якусь хвилю лежав непорушно, чекаючи, що це минеться, що це йому тiльки вчуваеться, але мотор не вщухав. Тодi обережно повернув голову. В кiмнатi, ясна рiч, не було нiкого. І водночас там таки було те авто… Нарештi траснули дверцята… Хтось вийшов… Чоловiчий голос сказав:

– Вiн спить…

– Щось не вiриться, – заперечив жiночий.

– Очi заплющенi.

Пан Луцик i справдi примружив очi, адже все одно нiчого розгледiти не мiг.

– Чому вiн не спить з Абелем? – знову жiнка.

– Дiйсно, дивно…

Пiсля цих слiв авто щезло.

«Що iм треба вiд мене? – не розумiв пан Луцик. – Що вони перевiряють?…» Тiеi ночi уже не заснув. А вранцi…

– Як ви змарнiли, добродiю… – сказала господиня. – Вам варто взяти вiдпустку. Далебi, перепрацьовуетесь.

– Авжеж, звичайно… – погодився вiн.

Пiсля снiданку пiднявся у свою кiмнату i, сiвши на лiжку, задумався над ii словами. І тут знову вiдчув погляд кота, а коли iхнi очi зустрiлися, то помiтив, що кiт ствердно нахилив голову.

«Невже вiн ще й думки моi читае?» – сполошився пан Луцик i вперше вiдчув роздратування. Кiт перебрав цього разу мiру.

Проте вiн таки взяв вiдпустку. І вiдразу переконався, що це не найкращий вихiд, бо тепер кiт мав його весь час на оцi i, здавалося, нiкуди не бажав вiдпустити. Кiлька спроб податися на прогулянку зiткнулися iз так умiло розставленими сiтями, що сама думка кудись пiти за якусь мить виглядала смiшною, а то й безглуздою. Залишилося сидiти в хатi й читати книжки, але й тут його не полишало таке вiдчуття, начеб читае не сам, а ще хтось невидимий зазирае йому через плече, i пан Луцик часом помiчав за собою дивну звичку, прочитавши сторiнку, ще якусь хвилю не перегортати ii, цим нiби даючи змогу комусь, хто стояв за спиною, дочитати до кiнця.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-vinnichuk/m-sce-dlya-drakona/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения